Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

ма­тері або без гу­вер­нант­ки, пан­ни Ма­рисі, я не сміла ніку­ди хо­дить, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Сказати прав­ду, тоді бу­ли смутні, вар­варські ча­си. Хва­лить бо­га, що во­ни ми­ну­ли, - сміли­во ска­за­ла Са­ня. - Жен­щи­ни по­винні ма­ти стільки пра­ва на вільну во­лю, як і чо­ловіки. Жен­щи­на до цього ча­су бу­ла невільни­цею, за­пер­тою, тро­хи не за­ку­та­ною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.

- Може, ти ду­маєш вінча­тись на пе­редмісті, за містом, в тій церкві, де вінча­ються стри­жені пан­ни? - крик­ну­ла Нав­роцька.

- Атож! Та­ки й ду­маю там вінча­тись: Ви вга­да­ли мою дум­ку, - ска­за­ла Са­ня.

- Говори ж з нею! - кри­ча­ла Нав­роцька до Нав­роцько­го і тільки ру­ки роз­ве­ла.

В Кишиневі й досі є давній зви­чай: як свя­ще­ник об­во­дить мо­ло­дих в вінцях кру­гом ана­лоя, то пе­ред ве­де по­пе­ред свя­ще­ни­ка ма­ти мо­ло­дої з уб­ра­ною в квітки свічкою в ру­ках. Нав­роцькій ду­же хотілось вис­ту­пи­ти при­люд­но в тій ролі, в ба­га­то­му уборі, в брильянтах, і до­кон­че в со­борі. Са­ня оче­ви­дяч­ки ста­ви­ла діло так, що старій Нав­роцькій не до­ве­лось би вис­та­ви­ти свої діаман­ти пе­ред людьми.

- Чого ж ти мов­чиш, не­на­че не до те­бе п'ється? - го­во­ри­ла Нав­роцька до му­жа.

- Бо та­ки не до ме­не. Мені бай­дужісінько, хоч вінчай­тесь будлі-де, хоч і в Бен­де­рах, аби повінча­лись, - обізвав­ся Нав­роцький і пус­тив дим з ци­га­ри че­рез увесь стіл.

- Саню! вінчай­ся в со­борі, бо ми на смерть по­лаємось, - обізва­лась Нав­роцька, і в неї гу­би зат­ру­си­лись, а що­ки зблідли.

- Незащо в світі не бу­ду вінча­тись в со­борі! Я не люб­лю вис­тав­ля­ти се­бе на­по­каз, - ска­за­ла спокійно Са­ня.

- Я виїду в Одес, вте­чу од тво­го весілля. Не до­водь діла до скан­да­лу! - го­во­ри­ла Нав­роцька, згор­нув­ши ру­ки, і в неї гру­ди підніма­лись ви­со­ко; во­на важ­ко ди­ха­ла. Нав­роцький ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки.

«Треба пус­ка­тись на дип­ло­ма­тичні хит­рощі; нічо­го не по­мо­же», - по­ду­мав ста­рий.

- Вінчайся, Са­ню, в якій-не­будь міській церкві, ко­ли не хо­чеш вінча­тись в со­борі, - обізвав­ся він. - Не­хай бу­де ні по-твоєму, ні по-ма­те­ри­но­му.

Саня осіла, бо за­го­во­рив батько.

- Добре, та­ту. Я повінча­юсь в міській церкві, не на пе­редмісті. Але не хо­чу, щоб був бал з му­зи­ка­ми, - ска­за­ла во­на. - Фа­ти, гірлян­ди, білої сукні з шлей­фом я зро­ду не надіну.

- І я цього не люб­лю, - ска­зав Нав­роцький. - Гро­шей ба­га­то на це тре­ба.

- Етикет і не пот­ре­бує му­зик та ба­лу. Бал з му­зи­ка­ми те­пер в арис­ток­ратів да­ють зго­дом потім, - ска­за­ла зас­по­коєна Раїса Ми­хай­лівна.

Через тиж­день Са­ня й Ко­маш­ко повінча­лись в місті в церкві, що сто­яла в самій се­ре­дині го­ро­да, але не в со­борі. Са­ня вінча­лась без фа­ти та гірлян­ди, але ста­ра Нав­роцька та­ки но­си­ла свічку кру­гом ана­лоя по­пе­ред мо­ло­дих в ба­га­то­му шов­ко­во­му уб­ранні, в зо­лоті та в діаман­тах. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. За сто­лом прис­лу­го­ву­ва­ли най­няті ла­кеї в фра­ках та білих ру­ка­вич­ках. Ску­па в будні, Нав­роцька роз­щед­рю­ва­лась, ко­ли тре­ба бу­ло по­ка­за­ти се­бе пе­ред людьми.

Після ве­чері Ко­маш­ко й Са­ня виїха­ли на який­сь час на Ве­ли­кий Фон­тан.

Вернувшись зго­дом в Ки­ши­нев, Ко­маш­ко й Са­ня най­ня­ли собі ма­леньку квар­тир­ку й обс­та­ви­ли її сяк-так на не­дов­гий час. По обс­таві бу­ло знать, що во­ни не ду­ма­ли дов­го за­сид­жу­ва­тись, а бу­ли на­по­го­тові не­за­ба­ром зня­тись з місця. Тільки й кра­си­ла їх жит­ло бібліоте­ка Ко­маш­ко­ва. В неї бу­ло зібра­но усе, що бу­ло над­ру­ко­ва­но по-українській, що тільки сто­су­ва­лось до Ук­раїни.

Саня му­си­ла та­ки вив­чи­ти курс ку­хо­варської спра­ви, щоб ча­сом не на­ва­ри­ти бор­щу з огірка­ми. Во­на му­си­ла най­ти до­ро­гу ку­хо­вар­ку й вив­чи­лась од неї ва­ри­ти борщ, сма­жить пе­че­ню й го­ту­ва­ти уся­ку стра­ву.

Тим ча­сом Ко­маш­кові во­ро­ги не дріма­ли. Бу­ла по­ло­ви­на ве­рес­ня. Раз якось Ко­маш­ко й Са­ня пе­ред вечірнім чаєм пішли в ви­ног­рад­ник їсти ви­ног­рад. Літо до­го­рю­ва­ло. Сто­яла ос­тан­ня су­ша. Жа­ра не спа­да­ла. Сон­це сто­яло низько на за­ході. Не­бо бу­ло чис­те, гли­бо­ке, тем­но-синє, а кру­гом не­ба вни­зу над го­ра­ми йшла ши­ро­ка сму­га, не­на­че ши­ро­кий по­яс, зни­зу чер­во­ну­ва­та, ніби роз­пе­че­на в жа­ру; ви­ще колір фіоле­то­вий пе­ре­ли­вав­ся з жов­тим і зли­вав­ся з тем­но-синім не­бом. Не­бо бу­ло схо­же на си­ню ве­ле­тенську пе­ре­ки­ну­ту ча­шу з роз­пе­че­ни­ми в вогні кра­ями. Га­ря­чий ко­ло­рит не­ба гар­монізу­вав з га­ря­чим ко­хан­ням в мо­ло­дих мрійних ду­шах іде­алістів. Над­ворі бу­ло ти­хо. Мир­но­тою й спо­коєм повіва­ло од ши­ро­ких до­лин, од садків. Спокій та мир­но­та бу­ла і в серці мо­ло­дих лю­дей. І той спокій був для їх ще приємніший після пе­ре­жи­тих тур­бот. Ко­маш­ко й Са­ня сиділи під ста­ри­ми во­лоськи­ми горіха­ми, ди­ви­лись на ши­ро­ку до­ли­ну, на круті го­ри, за­сад­жені ви­ног­ра­дом, ми­лу­ва­лись га­ря­чи­ми кольора­ми півден­но­го не­ба. Ко­маш­ко роз­ка­зу­вав Сані план своєї літе­ра­тур­ної ро­бо­ти на ук­раїнській мові, кот­ру він ви­го­тов­лю­вав для га­лицько­го жур­на­лу.

До їх підсту­пив гімназіальний над­зи­ра­тель і привітав­ся з ни­ми.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! вас про­сить до се­бе ди­рек­тор, та ще й за­раз. Я був у вас в квар­тирі, та не зас­тав вас, - ска­зав над­зи­ра­тель.

- Зараз іду, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня стри­во­жи­лась. Її ду­ша не­на­че чу­ла щось не­доб­ре. Мовч­ки дійшли во­ни до­до­му. Са­ня зос­та­лась до­ма, сівши кінець сто­лу й за­ду­мав­шись. Ко­маш­ко побіг до ди­рек­то­ра. Ди­рек­тор гімназії був ро­дом слов'янин з хор­ватів, син давнього сербсько­го емігран­та, хит­ра лю­ди­на, а душі, в пе­ресвідчен­нях лібе­ральна, але він вмів но­си­ти кон­сер­ва­тив­ну маш­ка­ру, як ніхто в світі. Він не лю­бив Ко­маш­ка за са­мостійність йо­го вдачі, за йо­го завсідні спе­ре­чан­ня й опо­зицію і… за йо­го чесність. Чес­них вчи­телів ди­рек­тор прос­то-та­ки про­га­няв, бо во­ни йо­му за­ва­жа­ли у всьому. Ди­рек­тор сам був не­чес­ний кар'єрист і спри­яв дітям ба­га­тих панів, а бідно­тою нех­ту­вав і за ма­лу про­ви­ну ви­га­няв з гімназії або да­вив; скар­бові гроші клав у свою ки­ше­ню без це­ре­монії. Це був з тих ди­рек­торів, кот­рих нас­ла­ли, щоб в ок­рузі ви­ку­ри­ти лібе­ральний дух звісно­го слав­но­го Пи­ро­го­ва.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! я дос­тав бо­ма­гу з Оде­са од по­пе­чи­те­ля, ду­же неп­риємну для вас. Ви по­винні шу­ка­ти собі місця деінде, - ска­зав ди­рек­тор.

- Можна мені про­чи­тать ту бо­ма­гу? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Не мож­на, та й не­ма в то­му ніякої пот­ре­би. Ви вчи­те ду­же доб­ре, нігде прав­ди діти, але не мо­же­те бу­ти пе­да­го­гом. Ви в гімназії сил­куєтесь підня­ти й роз­ви­ти осо­бистість, го­во­ри­те скрізь про пра­во людської осо­бис­тості, хо­че­те роз­ви­ти са­мостійність ха­рак­те­ру, енергію, во­лю й ро­зум в мо­ло­дих лю­дях. Годі вже нам їх роз­ви­ва­ти! Маємо цього че­рез верх. Те­пер час не роз­ви­ва­ти, а за­ви­ва­ти, й при­ду­шу­ва­ти, й при­дер­жу­ва­ти са­мо­во­лю мо­лодіжі. Ви ту­теч­ки зовсім не на своєму місці: те­пер інші в нас заміри, а ви тільки за­во­ди­те в нас плу­та­ни­ну. Ви іде­аліст, мрійник. В вас