Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

Директор го­во­рив по­важ­но й док­то­ральне, але йо­го здо­рові ту­рецькі очі осміха­лись, гу­би лед­ве вдер­жу­ва­лись од сміху. Він умів доб­ре но­си­ти маш­ка­ру, бо був з го­ло­вою доб­ре за­ку­та­ний в маш­ка­рад­не уб­ран­ня.

- Невже пе­да­гог по­ви­нен не роз­ви­ва­ти, а за­би­вать па­мо­ро­ки? Це мені див­но… Звідкіль це та­ка на­пасть на ме­не? Це, пев­но, махінація Фе­сен­ко­ва? І той не­чес­ний чо­ловік, хто йо­му йме віри, - ска­зав Ко­маш­ко сер­ди­то.

Директор по­чер­вонів і на­дув­ся, як індик.

- Фесенко тут ні в чо­му не ви­нен. Ви про­чи­та­ли в однім класі ури­вок з ук­раїнської ду­ми про Хмельницько­го, ви пи­ше­те в наші і в га­лицькі жур­на­ли. Ви не на місці в нашій гімназії. Пе­ре­ходьте на північ, а як ні, то вас си­лою пе­ре­ве­дуть над Біле мо­ре… Ви йшли усе про­ти ме­не, спе­ре­ча­лись зо мною, в усьому мені спро­тив­лю­ва­лись; завж­ди ста­ва­ли мені в опо­зицію. В кінці усього ви винні, бо… вас люб­лять уче­ни­ки. Цей гу­манізм… гм… не­доб­ра річ… Ви про­повідуєте гу­ман­ну пе­да­гогію, а нам тре­ба пе­да­гогів су­во­рих, жорст­ких. Як­би вас не­на­виділи, це був би доб­рий знак для вас: ми б вас ще дер­жа­ли. Ви чо­ловік та­ла­но­ви­тий, ва­ше сло­во має вплив, і цим ви не­без­печні. Як­би ви бу­ли ту­пий чо­ловік, ми б вас ще дер­жа­ли; ту­пиці не страшні; але ваш ро­зум, ва­ша енергія… - Ди­рек­тор розвів ру­ка­ми і не до­го­во­рив.

- Коли такі ваші прин­ци­пи, то я маю за без­чес­тя слу­жить вкупі з ва­ми. Ви ос­ла­ви­ли ме­не пе­ред ви­щою влас­тю, ви за­су­ди­ли на смерть усю мою прак­тич­ну діяльність в житті, - ска­зав Ко­маш­ко й вий­шов.

Директор по­чер­вонів. Він за­раз на­пи­сав за усю роз­мо­ву в Одес.

Невеселі ду­ми ду­мав Ко­маш­ко, вер­та­ючись од ди­рек­то­ра до­до­му; він знав, що ди­рек­тор ду­має од­но, го­во­рить дру­ге, а ро­бить тре­те. «Та чи один же ди­рек­тор? - ду­мав Ко­маш­ко. - Де­сят­ки, сотні інтелігент­них лю­дей ду­ма­ють і роб­лять так са­мо. Кру­гом се­бе ба­чу я тільки фальш і маш­ка­ри, маш­ка­ри й фальш, не лінивст­во навіть, а стид­ку бай­дужність або гніт звер­ху і за­дав­леність вни­зу. Усе вис­тав­ляє або маш­ка­ру на­по­каз, або при­таїлось, дрімав по­волі і по не­волі дрімо­тою мислі, або га­няється за по­жи­вою, за чес­тю. Який­сь чор­ний ха­ос скрізь ба­чу я в су­час­но­му житті; тем­ря­ва вкри­ває наш пиш­ний край і не пус­кає світу. Скрізь повіває чимсь мерз­лим, вог­ким, як з гли­бо­кої мок­рої ями. Але ба­чу, що вже бли­щить світ вольної євро­пей­ської мислі… і він освітить той ха­ос і ви­явить усі темні йо­го за­кут­ки. Засвіти ж, світе мислі, в тій імлі і роз­же­ни чорні хма­ри! За­сяй га­ря­чим сон­цем і по­ве­ди за со­бою пиш­ний, літній день. А з то­бою, сон­це, і жит­тя, і світ, і теп­ло, і радість, і ни­ви, важкі ко­ло­сом, і лу­ги квітчасті, і ро­са свіжа, і пишні по­гожі дні… Не вми­рає моя надія…

А тим ча­сом Ко­маш­ко по­чув, що в йо­го серці щось ніби за­кипіло, ки­пить і не пе­рес­тає… Він по­чу­тив, що в йо­го ду­шу, доб­ру зро­ду, за­па­ла злість, не­на­висність до по­рядків, як па­дає грязь, ки­ну­та навісною ру­кою на чис­тий криш­таль, і псує до­ро­гий криш­таль…

Через два дні вночі жан­дар­ми прий­шли в квар­ти­ру Ко­маш­ка тру­си­ти; пе­рет­ру­си­ли усе, пе­ре­вер­ну­ли усе до­го­ри, заб­ра­ли усі ук­раїнські книж­ки, навіть ук­раїнські но­ти…

Комашка ви­вез­ли на да­ле­ку північ, над Біле мо­ре. Са­ня не пла­ка­ла й не по­би­ва­лась: поїха­ла на вищі кур­си в універ­си­тет.

Минуло чо­ти­ри ро­ки. Ко­маш­ка вер­ну­ли з Ар­хан­гельської гу­бернії, бо на йо­му не знай­шли ніякої про­ви­ни. Са­ня тим ча­сом скінчи­ла пе­да­гогічні вищі кур­си й ста­ла вчи­телькою в од­но­му місті над Чор­ним мо­рем в жіночій школі, а потім за­ве­ла свою при­ват­ну гімназію для паннів. Во­на ма­ла на думці роз­ви­ва­ти паннів, підня­ти в їх роз­ви­ток ро­зу­му, просвітить тем­ний світог­ляд і прок­лас­ти для жен­щин стеж­ку до жіно­чо­го пи­тан­ня і до свідо­мості за пра­ва жен­щи­ни…

Комашко, вер­нув­шись в рідний край, му­сив жи­ти при­ват­ни­ми лекціями й при­ват­ною служ­бою…

В Га­ли­чині скла­лось жіно­че то­ва­рист­во. Га­ли­чан­ки ви­да­ли в світ свою пер­шу спільну літе­ра­тур­ну пра­цю «Пер­ший вінок». Здається, ні од­на книж­ка не втіши­ла так Сані, як той «Пер­ший вінок», ви­да­ний жіно­чим то­ва­рист­вом. Во­на ба­чи­ла, що жіно­че пи­тан­ня і на Ук­раїні і в Га­ли­чині стає ділом не пус­тим.

В літні, вільні од праці місяці Ко­маш­ко й Са­ня час­то їзди­ли на Ма­лий та Ве­ли­кий Фон­тан, лю­би­ли ог­ля­да­ти ті мальовничі місця, ті ске­лясті бе­ре­ги над мо­рем, де во­ни заз­на­ли стільки страж­дан­ня й ра­дощів сер­ця. Кож­не місце на­во­ди­ло їх на якусь приємну згад­ку. Після пе­ре­жи­тих тур­бот та три­вог ті не­давні ча­си ста­ли вже ніби та­ки­ми давніми.

- Люблю вас, милі, рідні бе­ре­ги Чор­но­го мо­ря! Ку­ди гля­ну, скрізь не­на­че ба­чу ніби роз­си­пані по бе­ре­гах сліди мо­го сміху й моїх мук сер­ця. Тут на­ро­ди­ла­ся й зрос­ла моя лю­бов: тут я знай­шла своє щас­тя. Ніко­ли не за­бу­ду те­бе, синє мо­ре! - го­во­ри­ла Са­ня, гу­ля­ючи з Ко­маш­ком по­над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані.

Восени че­рез два місяці після Са­ни­но­го весілля приїхав до Нав­роцьких Фе­сен­ко. Нав­роцька хотіла одк­лас­ти Ма­ни­не весілля на м'ясниці, після різдва, але Фе­сен­ко й Ма­ня до­ко­неш­но хотіли вінча­тись во­се­ни. Нав­роцька мусіла вво­ли­ти їх во­лю. Що­до вінчан­ня та весілля, те­пер бу­ла її во­ля. Во­на за­ко­ман­ду­ва­ла, щоб мо­лоді вінча­лись в со­борі, щоб їх вінча­ли три свя­ще­ни­ки, щоб співав архієрей­ський хор та щоб бу­ла ілюмінація ко­ло со­бо­ру.

Коло со­бо­ру зро­би­ли ілюмінацію. Пор­тик со­бо­ру, по­дов­жасті схо­ди бу­ли зас­тав­лені світлом. Нав­роцька уб­ра­ла Ма­ню в білу ат­ла­со­ву сук­ню, в фа­ту, в гірлян­ду; са­ма уб­ра­лась в до­ро­гу шов­ко­ву бла­кит­ну сук­ню, на­че­пи­ла усі свої діаман­ти. Во­на ку­пи­ла здо­ро­вий до­ро­гий став­ник, щоб но­си­ти кру­гом ана­лоя по­пе­ред мо­ло­дих, опо­ви­ла став­ник гірлян­дою з рож, прив'яза­ла на йо­го ко­кар­ду з до­ро­гих чер­во­них та білих стьожок. Стьожки до­ся­га­ли тро­хи не до землі.

«Тепер же ми по­ка­же­мо се­бе й доч­ку пе­ред усією мол­давською арис­ток­ратією!» - ду­ма­ла Нав­роцька, ог­ля­да­ючи розкішний убір на Мані.

Вже Ма­ня уб­ра­лась до вінця. Тільки що Нав­роцька хотіла ви­вес­ти Ма­ню в світли­цю, Нав­роцький пок­ли­кав її в свій кабінет. В кабінеті сто­яв Фе­сен­ко.

- А що, Раїсо Ми­хай­лівно! Як бу­де з при­да­ним Мані? Я хо­чу, і Ма­ня хо­че, щоб ви за­раз ви­да­ли мені до рук усі век­селі на двад­цять п'ять ти­сяч.

- Задля чо­го це? та ще в та­кий час?.. Мені те­пер не до то­го… Гм… це якось чуд­но: ніби ви не йме­те мені віри… - го­во­ри­ла, за­пи­ку­ючись, Нав­роцька.

- Це, бач­те, бу­де без­печніше, - обізвав­ся Фе­сен­ко твер­дим, хоч і делікат­ним то­ном, ще й пок­ло­нив­ся Нав­роцькій ду­же ввічли­во й зви­чай­ненько.

- Гм…