Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Було пів на десяту вечора. Емілі, зітхнувши, сказала собі, що час лягати спати. О пів на дев’яту вона повернулася від Аліси Кеннеді, де подруги все пообіддя займалися вишиванням. Відтак дістала дозвіл од тітки Рут ще годину готувати уроки. Тітка Рут подивилася на неї з підозрою, але дозволити — дозволила, з численними порадами і вказівками щодо свічок та сірників. Емілі напружено вчила уроки впродовж сорока п’яти хвилин, але п’ятнадцять останніх хвилин писала вірша, який вимагав ще поправок і вдосконалення, попри те, Емілі, сумлінна й чесна, згорнула зошит і веліла собі йти спати, згідно з обіцянкою, даною тітці.

В ту ж мить вона пригадала, що залишила свій портфелик разом із «книгою Джиммі» не де-небудь, а в їдальні. Досі такого з нею не траплялося. І не могло трапитись! Тітка Рут не повинна була заглядати в «книгу», що містила її характеристику — не цілком позитивну. А що тітка вранці підводилася з ліжка раніше, як вона, то небезпека була величезною.

Емілі безгучно відчинила двері й вислизнула зі своєї кімнати. Сходи тріщали так, аж мертві збудилися б, але тітка Рут, на щастя, зі сну не прокинулася. Емілі прокралася до їдальні, знайшла портфелик і вже збиралася вертатись до свого покою, аж раптом її увагу привернув лист, що лежав на столику під вікном. Очевидно, прийшов пополудні. Конверт був вузьким і тонким, адресованим саме до неї. У верхньому ріжку містилися назва й адреса одного з американських часописів. Емілі поставила свічку на стіл, розкрила конверт і виявила у ньому подяку за надісланий (і прийнятий редакцією) вірш Емілії Б. Стар, а крім того, чек на три долари. Такі листи, а надто чеки, досі були ще винятковими подіями в житті юної літераторки, тому чи варто дивуватися, що вони справляли на неї сильне, майже приголомшливе враження. Забула про тітку Рут, забула, що наближається вже одинадцята година… Стояла, наче вкопана, перечитуючи й перечитуючи цього премилого листа: «Ваш прегарний вірш… Хотіли б отримати більше творів, що вийшли з-під Вашого пера…» Невже й правда хочуть отримати більше моїх творів?!

Емілі здригнулася. Хтось стукає у двері? Ні, в шибку вікна. Хто, навіщо? Ту ж мить вона уздріла: то Перрі стоїть на веранді й дивиться на неї крізь шибу.

Прожогом кинулася до вікна. Окрилена своїми письменницькими успіхами, втішена до краю, відчинила вікно, не вагаючись. Знала, звідки прийшов Перрі, й аж помирала від цікавості. Того вечора він був на обіді в пана Гарді, у його вишуканій оселі. Запрошення до пана Гарді вважалося за велику відзнаку — небагато учнів удостоювалися такої честі. Перрі дістав запрошення завдяки своїй блискучій промові в дискусії з академією. Пан Гарді чув його виступ і, вислухавши до кінця, дійшов висновку, що «у хлопця є майбутнє».

Перрі був невимовно гордий фактом запрошення і радився щодо деталей візиту з Емілі й Тедді. З Ільзою — ні, не радився, вона ще не простила йому його нетактовності опісля дискусії. Емілі зраділа, проте застерегла Перрі, закликавши його бути обачним. Побоювалася, як би Перрі, що не завжди ладнав з етикетом, не викинув якого коника. Одначе сам Перрі не мав жодних побоювань. «Все буде добре», — спокійно повторював він. Тепер ось Перрі зіп’явся на парапет, а Емілі присіла на софу, переконуючи себе, мовляв, це лиш на хвилину…

— Проходячи, я побачив засвічене вікно, — озвався Перрі, — й вирішив зазирнути до тебе. Хочу переказати свої враження «по гарячих слідах». Слухай, Емілі, — ти мала рацію, цілковиту рацію. Не пішов би я знову на такий вечір, навіть за сто доларів!

— Що сталося? — занепокоєно спитала Емілі. Вона почувалася відповідальною за поводження Перрі «на людях». Адже він мав такі манери, яких навчився у Місячному Серпі.

Перрі скривився.

— Прикра історія.

— А все ж я воліла б її почути, — холодно й строго промовила Емілі.

Перрі знизав плечима.

— Розповім тобі все, як було насправді, але, прошу, не переказуй ні Тедді, ні Ільзі. Не хочу, аби вони сміялися з мене. Отже, до господи пана Гарді я прийшов вчасно, пам’ятав, що ти казала мені про чистоту нігтів та носовичок, про взуття та піджак. Усе було, як належить. Та, коли я ступив на сходи, мене огорнуло почуття страху. А, власне, то був не страх, ні… я тішився, був навіть розчулений… але трохи й боявся, боявся невідомості. Потягнув за шнурок дзвінка. Той задзвонив як навіжений — дзвонив, не вгаваючи. Я чув, як у цілому домі розлягається цей настирливий звук, і запав у розпач: вони ж думатимуть, наче я маю звичку дзвонити доти, доки хтось не відчинить. Коли покоївка відкрила двері, я знову мав клопіт: не знав, чи треба тиснути їй руку, чи не треба.

— Ох, Перрі!

— Ну, я все ж таки не простягнув їй руки. Бачиш-но, до того я ніколи не бував у домі, де є покоївка — вся у чорному, але в білому очіпку та білих рукавичках.

Емілі зітхнула з полегкістю. Перрі вів далі:

— Стояла вона у проймі дверей, трохи збоку, і чекала, доки я зайду. Зайшов. Та не знав, що належить робити далі. Поза сумнівом, стояв би так до ранку, якби не пан Гарді. Він вийшов мені назустріч, подав руку й повів до вітальні, аби представити мене дружині. А паркет був слизький, наче лід. На порозі вітальні я послизнувся і не спромігся втримати рівновагу: упав ногами вперед, аж торкнув носаками черевиків пані Гарді чи пак її сукню. Лежав горічерева, не долілиць, і це мене трохи втішило, бо виглядало не так бридко.

Емілі ледве не зареготала, але мусила стриматись.

— Ох, Перрі!

— Що ж ти хочеш, Емілі, — тут я не винен. Жоден етикет не відвернув би цього. Я почувався блазнем і дурнем, але звівся на ноги зі сміхом. Та, крім мене, ніхто не сміявся. Всі поводилися дуже пристойно і чемно. Пані Гарді була вельми чуйною і доброзичливою, висловила надію, що