Пол Стюарт - Вільняк

кого більше не збиралася. Один раз спробувала — і заробила кілька жаских рубців на литках. Не Ливарний король — а сущий деспот! Кроки наблизилися і, не зупиняючись, погупотіли повз неї далі.

Краєчком ока Вогнецвітка побачила двох прибульців. Один — Емуель Шумограй у довжелезному шелесткому плащі. Очищувачі, припасовані до кутастого капелюха, огортали голову пахучим димом. Він не сподобив Вогнецвітку навіть поглядом. Поруч Емуеля ступав безцінний гість, на чию честь Вогнецвітці, власне, й загадали вишарувати до білого блиску мармурову долівку. Звався він Жмутковолос Сокироноша — прелютий на вигляд гоблін-патлай у довгополому пір’ястому плащі, такому довгому, що він аж волочився по землі. Емуель та Жмутковолос квапливо пройшли до сходів, нагнавши на Вогнецвітку холоду вервечкою брудних слідів. А ще за хвильку вона почула, як гупнули горішні двері.

Вогнецвітка зиркнула вгору, і в ревматичних очах її жахтіла невтишима розпука.

— О, Бурштинотопе, любове моя, — жалісно проскиглила вона. — Що ж вони там виробляють із тобою?

А тим часом нагорі, в лікувальній кімнаті опостінь з його спальнею, духоблуд Бурштинотоп, колишній Найвищий Радник Найвищого Академіка у старому Санктафраксі, допіру приходив до тями і ще не міг остаточно повірити, що він ще тут, у цьому світі, а не потрапив до великого Вічного долу. Думки його блукали геть далеко від колишньої няньки. Правду мовити, ніщо його зараз не цікавило, поза власною втіхою. Навіть коли у двері постукали і потім до нього ввійшли Емуель Шумограй, а за ним слідом — Жмутковолос Сокироноша, він тільки й зміг, що розплющити очі й вітально піднести тоненьку кощаву руку.

Мочильний шаплик — або «кухонний казан», як поза очі називали цю посудину приставлені до Бурштинотопа роздебенді, — на його думку, був найчудовіший з усіх винаходів. Округлу приземкувату посудину з полірованої міді наповнювали теплою рідиною. Бурштинотоп сидів у цьому шаплику на маленькому ослінчику по шию в ній.

До шапликових стінок було припасовано цілу низку дудочок, і ними всередину надходили гаряча вода, лагідні бальзами та масті, а також очищене повітря, що булькало крізь пахучу масну рідину від споду до поверхні, змушуючи теплі шари здійматися вгору, а вичахлі спускатися на дно. Ба більше, ціла армія роздебендь, безперервно лижучи — зі схожим на сьорбання звуком — очі, метушилася у звоях пари навколо Бурштинотопової голови, погладжуючи його по вухах, по скронях, м’яшкурячи духоблудову потилицю та втираючи у шкіру духмяні масті.

Емуель і здоровило-гоблін, приступили до шаплика. Легенько затремтіли Бурштинотопові повіки: духоблуд силкувався налаштуватися на думки своїх гостей.

Залиште нас на хвильку, подумки попросив він роздебендь.

Ті відразу вволили його волю: поскладали свої губки, люфи, пляшечки з пахучими оліями, та й вимелися геть. Емуель Шумограй підступив ближче до духоблуда.

— Любий друже, ти виглядаєш куди краще, — промовив він, оглядаючи парке приміщення, пахучі свічки з туманними серпанками, наставлені де тільки можна було, і зціплені вуста його викривились у ледь помітній посмішці. Він скинув окуляри у сталевій оправі й протер затуманені скельця. — Мабуть, роздебенді зі шкури пнуться, аби догодити тобі, як я їм велів.

— О, вони так стараються! — розчулився Бурштинотоп. — Давно я не чув такого блаженства!

— Ну, ти заслужив на нього, — відказав Емуель. — Тим кресленням ціни немає. — Він махнув рукою на свого супутника. — Я щойно показував нашому шановному гостеві, як знаменито посуваються в нас справи, — пояснив він.

— Правда, правда, — поважно закивав головою Жмутковолос. — Нема слів…

Бачу, озвався у патлаєвій голові тоненький шелесткий духоблудів голосок.

Жмутковолос поморщився. Він і за кращих часів не надто шанував блудів, неприємних йому своїми м’якенькими немічними тільцями та потайними гадками. А цей, свистун зманіжений, був йому просто осоружний. Але, як пояснив Емуель Шумограй, цей духоблуд поцупив у Вокса Верлікса плани, що робили тебе замалим не володарем світу, і гоблінівський отаман приборкав свої зневажливі думки.

— Мої війська у зборі, — карбуючи слова, звернувся він до обох розмовників. — Гоблінівські сельбища ладні виступити хоч тепер!

Виступити? У духоблудовім голосочку бриніла зневага. Отамане, ти хотів сказати — рушити слідом?

Жмутковолос знову скривився. Хай їм грець, отим хирлякам-духоблудам, які свавільно вдираються у твої думки. До того ж його дратував духоблудів тон. Та нічого не вдієш, до часу з озлістю своєю доводилося критися.

— Сокири патлаїв вигострено, — повернувся він до Емуеля, — мечі й серпи молотоголовців та плескатоголовців гострі як бритва. Списи капловухів змащено, сагайдаки рожевооких повні стріл, а кийки ікланів та кусючок сяють новими шипухами. Ми готові!

Емуель Шумограй усміхнувся і лукаво підморгнув.

— Мої галявожери теж! — прорипів він.

Розділ вісімнадцятий
Вечірня заграва

— Удачі тобі, Різню, — виголосив Фелікс тост до рум’янощокого живолупа в мордобрилячій куртці, що сидів поруч нього. — За твоє нове життя на Сріблястих пасовищах!

— За Сріблясті пасовища! — гримнули решта примар, з’юрмлених навколо величезного круглого столу в «Новому дубі-кривавнику».

— Хоча я досі не збагну, як можна проміняти життя примари на пастушу торбу і ходити за волорожачими стадами… стадами дурних безмозких тварюк! — розреготався міський гном на ім’я Спритник і підштовхнув свого сусіду, худого міцного живолупа. — А ми разом з Куцанем рушаємо на південні околиці, наставляти пастки на повзунів.

— Якщо полюватимете абияк, то ще питання, хто кого злапає, — похмуро кинув Бровань, троль-тягайло. — Подейкують, ніби там молотоголовців — аж кишить! Надто на тамтешніх лісистих кручах! — він похитав головою і пальцем постукав по своєму кістяному нагруднику. — Ні, для мене спокійне життя настане аж тоді, коли я вільно зможу скинути оцю штуковину. Тоді знайду собі затишну печерку серед північних стрімчаків, заведу городець із крайдорожником, волорожачий запряг,