Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Нахилившись ближче до Никодима, він стиха почав говорити.

Минула вже третя година, коли обидва вийшли з банку і сіли в автомобіль.

— «Оаза»! — гукнув Дизма шоферові і плеснув свого секретаря по коліну. — А у вас теж макітра варить. Аби тільки вдалося!

— А чого б і не вдалося? То як — спілка? — Кшепицький подав руку.

— Спілка! — міцно потис її Дизма.

Увечері того ж дня президент банку Никодим Дизма зробив візит інженерові Роману Пільхену, міністрові шляхів сполучення.

Це був невеличкий чорнявий чоловік, на обличчі якого завжди сяяла усмішка, добродушний, відомий любов’ю до пестливих слів, що ними він неодмінно пересипав свою мову. Міністрова дружина — сивувата шатенка східного типу — і він сам зустріли Дизму просто захоплено.

— Дорогенький панунцю президенте! — задріботів Пільхен, побачивши Никодима. — Але ж і слівце ви тоді гукнули в цирку! Бодай тебе качечка вбрикнула! Думав, що лопну зо сміху! Ото названнячко!

— Може, не зовсім салонне, — розтягуючи слова, потвердила його дружина, — зате дуже мужське.

— Слушненько, слушненько, у нас таки забагато надмір гречних тюхтіїв, забагато солоденького! Кріпеньке слівце діє так, як цебрик холодненької водички.

Никодим сміявся і виправдувався тим, що він вельми, розсердився, отож мусив «викласти».

По вечері приступили до справи.

Дизма не гадав, що все піде так легко. Правда, Пільхен застеріг, що остаточної ухвали прийняти не може, доки не погодить питання з відповідним департаментом свого міністерства, але в принципі він готовий «для дорогенького панунця президента» зробити все. А шпали завжди знадобляться.

— І даю вам обіцяночку, що ми все владнаємо швиденько. Все гарненько, аби скоренько — отакий мій методичок.

Дизма пошкрябав у голові.

— Власне, кажучи, я хотів би, щоб цю справу трохи відкласти…

— Відкласти, браточку? — здивувався міністр.

— Хе-хе-хе, я не дуже поспішаю.

Пільхен розсміявся і сказав, що він мусить визнати Дизму за небувалого клієнтика.

Никодим спитав, чи можна буде йому прийти завтра до міністерства, і, діставши ствердну відповідь, попрощався.

— Дуже здібненька голівка, — мовив міністр, коли за Дизмою зачинилися двері. — І повір, моя малюпусенька, що кожна зроблена йому люб’язність — то добре вкладений капітальчик.

— Ах, не знаю, — відказала пані Пільхен, — я не розуміюся на тих ваших політичних комбінаціях, але мушу визнати, що пан Дизма справляє вельми позитивне враження. Що то, все-таки, англійське виховання.

Повернувшись додому, Никодим одразу ж зв’язався по телефону з Кшепицьким і сповістив, що справа на добрій путі.

Потім заходився читати листи від Ніни, яких давненько вже не розпечатував. Тепер він шукав у них підтвердження, що її почуття і досі не згасли.

Слова і тон листів не лишали щодо цього ні найменших сумнівів. Усі вони були переповнені коханням і скаргами на нестерпну тугу, згадками про спільно проведені хвилини і мріями про майбутнє щастя, коли вони будуть разом.

В одному листі згадувалося про те, що їй жаль буде покинути Коборів, у якому вона народилась і який промовляє до неї образами ясних років дитинства.

Никодим усміхнувся, потер руки і висунув шухляду письмового столу. З пачки документів витягнув один, на друкованому бланку, і почав уважно читати його.

То було уповноваження, що надавало панові Никодимові Дизмі вести від імені Ніни Куницької всі її фінансові і юридичні справи. Це доручення дав йому Куницький, ледве Никодим приїхав до Коборова.

Дизма старанно згорнув папір і поклав його в гаман.

Потім, весело насвистуючи, роздягнувся і з розгону кинувся в ліжко. Всі його думки снували навколо тієї великої гри, яку він розпочав, і думки ці були радісні, хвилюючі.

І враз ні з того ні з сього, саме в ту мить, коли він крутнув вимикач лампи, що стояла на нічному столику, і кімната потонула в темряві, мов обухом по голові тріснуло:

«Бочека вбито».

Дизма остовпів.

«Убито за моїм наказом… За мої гроші… Я вбив Бочека… Сто чортів!»

Ця невідчепна думка, здавалося, всмоктувалась у мозок. Чи таки є загробне життя, чи правду ото розповідають про духів…

Зненацька він помітив, як на протилежній стіні щось заворушилося в темряві… Виринала якась постать…

У Никодима волосся на голові стало сторч. Тремтячою рукою він потягнувся до вимикача, але рукавом піжами зачепив за абажур, і лампа загуркотіла додолу.

Дизма закляк. Постать посувалася до ліжка.

Вся кров прилила йому до серця, з горла вихопився протяжний, сповнений страху крик. Закричав раз, вдруге, втретє, вчетверте…

Секунди тягнулися, мов години.

Та ось зачалапали пантофлі. Крізь шпарку в сусідніх дверях упала смуга світла, і на порозі спальні став Ігнат з револьвером у руці.

— Що сталося?

— Мерщій засвіти світло!

Рука помацала по стіні, потім м’яко клацнув вимикач, і кімнату залило світло — сліпуче, розкішне, спасенне світло.

— Що сталося, пане президенте?

Дизма сів на ліжку.

— Нічого. Спросоння видалося мені, що той, ніби злодій…

— А я перелякався. Ну, слава богу.

— Нерви все. Знаєш що, Ігнате, візьми свою постіль і спи тут, на отоманці.

— Як накажете.

— І піди ще в буфет, налий склянку горілки та принеси сюди. Мені лучче стане.

Випив двома ковтками горілку, закусив якимось черствим пиріжком, а Ігнат тим часом уклався на отоманці, і Никодим зовсім угамувався.

— Тьху, наче якась