Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

ця думка була сильніша від страху, і з часом усі побоювання зникли.

Хто ж запідозрить, що він, президент банку, намовляв якихось бандитів на вбивство!

Зрештою, хіба він, Никодим Дизма, винен у смерті Бочека? Вій же не хотів цього.

— Сам винен. Дурне сало… Догедзькався.

До кабінету ввійшов Кшепицький. Зачинив за собою двері і, таємниче всміхаючись, мовив:

— Пане президенте, чи не приймете ви одного клієнта? Дуже цікавий клієнт.

— Хто?

— Ваш добрий знайомий.

Дизма побілів, як полотно. Зірвався з місця і, тремтячи всім тілом, запитав не своїм голосом:

— Хто?!

Його пойняв нелюдський жах: там, за дверима, жде Бочек, закривавлений, з геть роз’юшеним обличчям…

— Що з вами, пане президенте? — стурбовано запитав Кшепицький.

Дизма обперся об письмовий стіл.

— Ви хворі?

— Ні, ні… Так хто ж там?

— Куницький.

— Ах, Куницький… Добре…

— Приймете його?

— Добре.

За хвилину до кабінету вбіг рум’яний і рухливий, як завжди, Куницький. Ще з порога почав вітати пана президента, з нечуваною швидкістю сиплючи шепелявими словами.

Никодим кілька хвилин дивився на нього, неспроможний зосередитися, аби зрозуміти, що той каже.

— Бо хоч мені, коханий пане Никодиме, років дедалі більше, а я не старію. Та й у вас прегарний вигляд. Що ж там у політиці? Га? Як справи? Скаржаться всі на застій, на податки, золотий мій пане. Адже цей податок на торговий обіг просто ріже людей! І ще державні поставки. Їй-богу! Ловкий у вас кабінет — обладнаний зі смаком, стильний. Може б ви, коханий пане Никодиме, зробили мені ласку… не відмовте, любий, поснідайте зі мною — я з самого ранку ріски в роті не мав… Чудовий кабінет. Чи ви не виберетесь до мене, в Коборів? Правда, погода собача, але зате спокій, спокій. Для нервів то вельми корисно. І Ніна буде рада, вона, бідолашна, така самотня… Приїхали б на кілька днів, га?

— А чого ж, можливо, на наступному тижні приїду.

— От спасибі, золотий ви мій, велике вам спасибі. Ну, то ходімо ж на сніданнячко. Може, до «Бахуса», га?

— Дякую, але я не можу. Сьогодні я снідаю у князя Розтоцького.

Никодим збрехав, однак повідомлення викликало ефект, на який він і розраховував. Куницький був у захопленні і почав одразу ж перелічувати всі можливості, що їх відкривають людині такі величезні зв’язки, як у коханого пана Никодима.

Тепер виплила і справжня причина візиту: шпали. Стариган підлещувався, манірничав, сипав цифрами баришів, що їх вони обидва матимуть, якщо доб’ються доставок шпал; тлумачив, що в крайньому разі, коли вже йому, Леонові Куницькому, через той процес не захочуть дати доставки, то, можна ж їх узяти на пані Ніну Куницьку.

— Не знаю, — боронився Дизма.

— Хе-хе-хе, але я знаю, що коли ви, коханий пане, лишень пальчиком кивнете… Ну, золотий ви мій, побалакайте з міністром шляхів сполучень!

Він доти морочив голову Никодимові, аж поки той не згодився.

— Тільки ви не виїжджайте, бо, може, треба буде домовлятись, а я на цьому не розуміюсь.

Куницький зрадів і запевнив коханого пана президента, що він, звісно, не виїде, або в разі потреби дати якісь довідки, хоч і певен, що людина з такою геніальною головою цієї потреби не матиме.

Зайшов Кшепицький з кореспонденцією і це перервало потік його красномовства. Куницький попрощався з Дизмою, сказав, що навідається завтра, і вийшов.

— Це відомий спритник, — зауважив Кшепицький.

— Ого, ще й який! — потвердив Никодим. — Такого нелегко обкрутити кругом пальця.

— По-моєму, пане президенте, на всякого великого спритника є ще більший, котрий пошиє його в дурні.

Дизма щиро розсміявся. Він уважав себе саме за такого «ще більшого» спритника, йому здалося, що це розуміє і Кшепицький, — так фамільярно той усміхнувся.

— Ну, що там ви кмітуєте? — спитав Дизма.

— Кмітую, — відповів Кшепицький, опускаючи очі, — що в наш час на коні той, хто вміє добре користатися з нагоди.

— Яка ж це нагода?

Кшепицький задрав голову, провів рукою по борлаку, що гостро виступав уперед, і недбало кинув:

— Коборів — добрячі грошенята.

— Ого!..

— Не кожному так щастить.

Дизма покивав головою:

— А от Куницькому пощастило.

— І вам… може пощастити.

Никодим недовірливо глипнув на секретаря.

— Мені?..

— Світ належить тим, хто вміє наступити ногою на свою совість.

— Тобто, бути безсовісними?

Кшепицький не відказав, тільки пильно стежив за очима Дизми.

— Пане президенте, — процідив він по хвилі, — ви знаєте, що я до вас більше ніж прихильний.

— Знаю, — мовив Дизма.

— Отож, буду щирий. Для вашого ж добра і — не заперечую — для мого теж. Сьогодні втрачає тільки той, у кого немає третьої клепки в голові.

Він замислився, і Никодим нетерпляче вигукнув:

— Ну кажіть же, до дідька!

— А ви, пане президенте, не розгніваєтесь?

— То що ж, ви маєте мене за дурня?

— Борони боже, я ж тому й кажу… — він присунув стілець і раптом став поважний. — Пане президенте, дружина Куницького і досі закохана в вас?

— Ще й як! Щодня отакенні листи присилає.

— Це вельми добре.