Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Голова жюрі підвівся з місця і вигукнув:

— У спортивних змаганнях результати визначає жюрі, а не публіка. Боротьба скінчилася безрезультатно.

Никодим зовсім перестав володіти собою і гаркнув на весь цирк:

— Г…о!

Ефект був величезний. Піднявся справжній ураган оплесків, сміху та вигуків, і серед них безперервно повторювалося слово, яке щойно вжив Дизма.

Никодим засунув руки в кишені і сказав:

— Ходімо з цього балагана, бо я не видержу.

Виходили, сміючись.

— Ну, — обізвався полковник Вареда, — оце тобі буде популярність!

— Е-е…

— Не «е-е…», а популярність. Завтра вся Варшава тільки про це й говоритиме. Побачиш. Люди люблять міцні слова.

На другий день про це не тільки говорили, але й писали. Сливе всі газети подали докладний і пікантний опис скандалу, а деякі вмістили навіть фотографію героя вечора.

Никодим був сердитий на себе.

— Я мав рацію, — сказав він Кшепицькому, — що вилаяв їх, але тепер усі ладні вважати мене за грубіяна.

— Та що там, дрібниці, — втішав його Кшепицький.

— Бо вони мене розізлили, негідники!

Вулиця Крохмальна в цю пору була зовсім безлюдна, і не дивно, бо вже минула північ, а мешканці того району о шостій годині йдуть на роботу. В тьмяному світлі газових ліхтарів спали будинки з червоної цегли. Зрідка лунали кроки перехожого, який поспішав додому.

Тільки в одному підворітті стояли три чоловіки. Стояли мовчки, притулившись до стіни. Чекали. Можна було б подумати, що вони задрімали, якби не три вогники цигарок, що жевріли в темряві.

Раптом троє в підворітті почули чиїсь важкі кроки. Хтось ішов од Залізної вулиці. Один із трьох присів навпочіпки і, нахилившись майже до самої землі, обережно визирнув; потім відсунувся назад.

— Він, — прошепотів.

Кроки наближались, і за хвилину троє побачили низького товстого чоловіка в чорному демісезонному пальті. Коли перехожий минув підворіття, троє рушили за ним.

Той оглянувся.

— Пане, — окликнув щуплий білявий чоловік, — у вас немає сірника?

— Є, — відказав перехожий і зупинився, шукаючи в кишені.

— Ви Бочек? — несподівано запитав білявий.

Товстун придивився до нього.

— Звідки ви мене знаєте?

— Звідки? А звідти, мерзото, що язика не держиш за зубами!

— Коли…

Не докінчив. Міцний кулак могутнім ударом розквасив йому носа і верхню губу. Ззаду в той же час його вдарили по голові, хтось сильно садонув ногою в живіт.

— Господи! — крикнув Бочек і поточився до риштака.

В голові у нього шуміло, в роті відчував смак крові.

Але бандити ще не скінчили свого. Один нахилився над нещасним і гамселив його кулаками в живіт, у груди, другий вискочив на брук і з страшною силою зацідив йому двічі підбором в обличчя.

Жахливий біль підняв товстуна. З неймовірною, як для нього, швидкістю він схопився на ноги і розпачливо заревів:

— Пробі! Рятуйте!..

— Заткни йому пельку! — захекавшись, прошипів щуплий чоловік.

Другий схопив капелюх нещасної жертви, що лежав на пішоході, і притис його до спотвореного обличчя.

— Рятуйте!.. Рятуйте! — не переставав кричати Бочек.

Віддалік на розі вулиці зупинилася якась постать.

— Ша, Франек, хтось іде.

— Рятуйте! Рятуйте!..

— Нічого не зробиш, доведеться його помацати.

Клацнула пружина складаного ножа, і широке, довге лезо тихо впилося по саму рукоятку в тіло.

Раз, вдруге, втретє…

— Готовий.

Витер ніж об пальто товстуна. Інші два швидко обшарили його кишені. Годинник, паспорт, гаман…

По хвилі Крохмальна вулиця була знову пуста. Небо починало вже сіріти, коли сюди завернули два поліцейські на велосипедах. Нічний патруль.

— Глянь-но, — гукнув один, — там хтось лежить.

— Видно, п'яний.

Зіскочили з велосипедів, побачили калюжу крові і зразу збагнули, в чому річ.

— Обробили, як кабана.

— Помацай пульс.

— Він уже холодний.

— От народ, собачої матері! Треба їхати до комісаріату.

— Це вже третій на цьому тижні.

Почав мрячити дощ. Дрібний, холодний осінній дощ.

«Сьогодні вночі велосипедний патруль VIII комісаріату державної поліції знайшов на Крохмальній вулиці труп чоловіка близько п’ятдесяти років.

Лікар швидкої допомоги, який прибув на місце події, оглянув потерпілого, констатував смерть від проколу серцевої сорочки гострим знаряддям і втрати крові, а також внаслідок пролому черепа. У зв’язку з тим, що обличчя покійника геть розбито, встановити, хто він такий, важко. Ніяких документів чи речей, що могли б допомогти слідству, не знайдено. Труп одвезено до прозекторської. Є припущення, що невідомий став жертвою партійних рахунків».

Президент Никодим Дизма згорнув газету і почав барабанити пальцями по сукну письмового столу.

— Що ж я тут зроблю!.. — знизав плечима.

Спочатку, дізнавшись про смерть Бочека, він злякався. Адже слідство рано чи пізно могло добратися до нього. Крім того, Никодим боявся, що привиддя вбитого не даватиме йому ночами спати.

Але думка про те, що цієї дуже небезпечної людини вже немає, що тепер відпала загроза, яка досі висіла у нього над головою, —