Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

баба… — мовив він сам собі і, повернувшись до стіни, заснув мертвим сном. РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Кшепицький оглянув доручення і повернув його Дизмі.

— Все гаразд.

— А ви дізналися, хто розглядатиме цю справу в міністерстві?

— Аякже! Якийсь Черпак, начальник відділу.

— Як? Черпак? Смішне прізвище. Але не в тому суть. Головне — що він за їден?

— Я його не знаю, та, буцімто, з ним можна домовитися. Зрештою міністр Пільхен неабияк допоможе нам уже хоча б тим, що він особисто передав справу тому Черпакові.

Об одинадцятій прийшов Куницький. Він почав з погоди, потім розповідав про те, як учора ходив до театру… А в очах світився неспокій: чи зробив Дизма щось для нього, чи ні?

Нарешті обережно запитав. Никодим кивнув головою:

— Так, я був учора в міністра…

— Пане мій золотий! Ну і що ж?

— Важко було, проте кінець кінцем пообіцяв розглянути…

— Дякувати богові! Коханий пане Никодиме, мені вас просто бог послав.

— Стараюся, як можу.

Дизма пояснив, що справа затягнеться на кілька днів, а то й на тиждень, бо треба буде провести ряд засідань і бесід, що тепер, поки питання ще не розв’язано, Куницький може не показуватись у міністерстві, а от як дійде до складання угоди, то йому доведеться особисто обговорити з ними деталі.

— Чудово, чудово! — радів Куницький. — Але, пане Никодиме, може, на це потрібні якісь кошти… Я завжди до ваших послуг… — Чекаючи на відповідь, витягнув гаман.

Никодим погойдався в кріслі.

— Напевне, — мовив роздумуючи, — напевне, якихось тисяч п’ять вистачить…

— Е-е… Хай буде шість! Ми це відшкодуємо з добрими відсотками, хе-хе-хе… Не помажеш — не поїдеш. І не шкодуй мастила! Це, пане Никодиме, найліпше правило в усіх ділах: хочеш мати зиски — не бійся витрат.

Куницький відрахував дванадцять новесеньких банкнотів, і Дизма недбалим рухом засунув їх до кишені. Він уже звик до великих грошей, і вони не приголомшували Никодима, як то було на початку нового його життя.

Цього разу Никодим поїхав з Куницьким снідати і за столом вислухав справжню лекцію про поставки взагалі і про доставки шпал зокрема.

О третій годині Дизма подався до міністерства. Пільхен був у пальті і капелюсі — він збирався кудись їхати, але, побачивши Дизму, охоче залишився,

Міністр уже знав, як іде справа, і повідомив, що він згоден. А про контингент і про умови «дорогий панунцьо президент» повинен домовитися вже з начальником відділу Черпаком. Це можна зробити коли завгодно.

— Звичайно, — додав міністр, — ми укладемо цю угоду тільки тому, що я цілком довіряю шановненькому панунцеві президенту і, певен, ви дасте гарантійну, що всенько буде в порядочку.

— Безумовно, — завірив Дизма.

Увечері того ж дня він був на прийомі у графині Чарської, вдови Маврикія Чарського, який залишив по собі невеликий маєток і незначний літературний доробок — чотирнадцять повістей, виданих накладом самого автора, та шість, на жаль, ніде не поставлених історичних драм.

Саме тому пані Чарська вважала за свій святий обов’язок оточувати себе літераторами, і в Варшаві не було жодного більш-менш відомого в літературних колах прізвища, яке б не зустрічалося в списку її гостей.

Здебільшого ці люди бували там навіть часто; приходили голодні, а виходили, добре напхавши шлунки і несучи під пахвою принаймні два томи творів небіжчика графа Маврикія, щоб наступного разу при вечері вихваляти високий талант покійного колеги і висловити щире обурення з приводу того, що такого чудового письменника не визнають.

Тільки дві душі в цьому салоні демонстративно позіхали, коли починалося голосне читання історичних драм; це були панни Івонна і Марієтта — небоги господині дому. Заради них сюди приходили, крім літераторів, багацько молодих аристократів.

Переступивши поріг салону, Никодим одразу впізнав кількох осіб, яких зустрічав у пані Пшеленської або в князя Розтоцького, і побачив майже всіх дам, що були в ту чортову ніч. Це його вельми збентежило. Втішало тільки те, що не було панни Стелли, її він просто боявся.

Дизму привітали радісно і з пошаною.

А пані з Ложі Трипроменевої Зірки на чолі з Лялею Конецьпольською здоровкалися так, що Никодим зніяковів ще дужче.

Щось у їхніх поглядах надто яскраво нагадувало ту пекельну ніч. Жінки старалися зазирнути йому в очі, а в їхніх рухах відчувалася якась дивна прихована розбещеність.

Никодим охоче втік би звідси, якби не був певен, що відвідини дому графині Чарської допоможуть йому розширити коло своїх дружніх зв’язків, дадуть кілька нових знайомств, а це колись може стати в пригоді.

Пані Чарська одразу ж засипала Дизму цілою купою питань, які стосувалися монументальних творів покійного світлої пам’яті її чоловіка.

Никодим як тільки міг викручувався, запевняв, що він читав і перечитував і «Квіти почуттів», і «Спів соловейка».

На щастя, панни Чарські і пані Ляля Конецьпольська приспіли з допомогою і звільнили його, а то довелося б Никодимові слухати цитати з безсмертних творів світлої пам’яті Маврикія Чарського.

Натомість панна Марієтта познайомила Дизму з нібито страшенно цікавим письменником Зеноном Лічковським. Лічковський забалакав Никодима, з усієї сили добиваючись, щоб він допоміг створити Літературну академію.

— Я не сумніваюся, пане президенте, що ви цілком визнаєте конечну потребу в такій установі, яка нарешті взялася б до раціоналізації літератури під гаслом відбору імен і забезпечення вибраним можливості проводити дослідницьку роботу.

— Ну звичайно, — мовив Никодим. Він хоч і не тямив, у чому річ, але знав, що з Лічковським слід згодитися.