Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Згадав, як ми часто ночували з Зуфаром під відкритим небом, на твердій землі, підклавши замість подушки руку. І спалось тоді солодко, міцно… Зараз, коли в розпорядженні м’яке, мов хмаринка, розкішне ліжко і десяток подушок, сон не приходив.

Я примостився на невисокому кам’яному бордюрі, впершись спиною у стовбур квітучого дерева. Дивився в нічне далеке небо, всипане безліччю ліхтариків, що мерехтіли незбагненним зоряним сяйвом. Стомлені повіки стулились, а думки продовжували витати в голові.

— Я не можу повірити, що цей недолугий юнак і є Обраним.

Зовсім близько зазвучав знайомий голос. Я втиснувся в стовбур дерева, намагаючись заховатись у низькій розлогій кроні, завмер.

— Повір, Бреагоре, він той, про кого говорять легенди.

Я вже чітко бачив силуети Ескалара та вельможі, який викупив мене на ринку.

— Та він ще хлопчак! Що взагалі зможе протиставити силі жерців? — незадоволено заявив Бреагор.

— Те, як хлопець розправився з Алакегом, багато про що говорить, — заперечив Ескалар.

Бреагор задумався:

— Можливо. Та в будь-якому випадку хлопчину потрібно тримати під ретельним наглядом. Якщо він втне щось подібне ще раз і це стане відомо жерцям! Темні зроблять усе можливе, щоб знищити Обраного або заграбастати.

Від цих слів стало не по собі.

— Тепер розумієш, що юнак повинен залишитись тут, — продовжував Бреагор. — Хоча було б краще, вивезти його з Сакарії, з цього зміїного кубла. У Алтакларі, на півночі Оздерії, є надійна людина, Стаклар. Так ось, у нього є невеличкий маєток на окраїні міста, туди і доправиш нашого Обраного. Але одразу повертайся. Наглядати за Айхо буде Стаклар, він має досвід у цих справах. Якщо потрібно — хай тримає під замком! — гримнув Бреагор.

Чим більше я дослухався до розмови, тим менше хотілось потрапити цим двом на очі. Недаремне Зуфар не довіряв геліонатам!

— А що робити з іншим юнаком?

— Та відпусти його на всі чотири сторони. Тільки так, щоб він і далі не знав, де знаходиться маєток.

— Схоже, Айхо нікуди не піде без товариша. Можуть виникнути проблеми, коли будемо плисти до Оздерії. Можливо, краще не викликати підозри і взяти їх обох на корабель? А на березі я вже знайду можливість їх розлучити.

Я не міг повірити. Невже Ескалар здатний на таку підлість?

— А ти впевнений, що ці двоє ще у домі і не втекли з-під носа?

— Заспокойся, Бреагоре. Ти ж знаєш, що із твого дому втекти не так просто. Я проходив повз кімнату і чув, як юнаки шепталися. Так що заспокойся. Айхо в наших руках.

— Декілька днів і відпливаєте. За хлопця відповідаєш власним життям.

Вельможа залишив Ескалара в роздумах. Ще деякий час маг непорушно дивився в бік нашого вікна. Пальці нервово перебирали зірвану квітку. Пелюстки безпомічно опадали. Кинувши покалічену рослину на стежку, геліонат швидко повернувся до будинку. Я, як ошпарений, кинувся назад до кімнати. Що, як Ескалар надумає перевірити? Якомога тихіше примостився на ліжку, але так і не заснув. Не давали тривожні думки. У нас є декілька днів, щоб вибратись звідси.

…У двері постукали досить рано.

— Вибачте, що розбудив.

Зайшов коротун, що вчора проводив на розмову до Ескалара.

— Господар снідає рано і чекає вас до столу. Але спершу, — зупинив нас слуга, — повинні належним чином одягтися, — і поклав на ліжко одяг, який не відмовився б носити і принц.

Зуфар щойно прокинувся і не зовсім розумів, що відбувається. А я після безсонної ночі, проведеної у роздумах, не хотів і бачити геліонатів. Та розумів, що тепер потрібно поводитись дуже обережно, щоб не провокувати підозр. Шкода, що коротун не дав можливості переговорити із Зуфаром. Слуга, наче щось відчував і не залишав наодинці. Навіть коли Зуфар попросив зачекати за дверима, доки вдягнемося. Прислуга відмовився і наполегливо попросив збиратися швидше.

— А чим господареві не подобається одяг, у якому я зараз? — і Зуфар демонстративно всівся в крісло.

— Чекай, друже. Господар дому — шляхетна людина, ми не повинні нехтувати його невинним проханням.

Зуфар глянув, як на зрадника.

Коротун вів темними крутими коридорами, освітленими дивними ліхтарями, що загорались лише тоді, коли ми наближались, і гасли, як тільки їх минали. Інколи траплялися сходи вниз. Те, що нас запросили на сніданок до підземелля — насторожувало.

— Ти щось накоїв минулої ночі? — спитав Зуфар.

Я мовчав.

— Там, куди нас ведуть, стіл накривають без господаря, — не вмовкав товариш.

— Ти про що?

— Схоже, ми в’язні, — натягнуто розсміявся Зуфар.

Я, насупившись, гадав, що ж змінилося з минулого вечора. Чому Бреагор передумав відсилати на північ Оздерії, а хоче ув’язнити та ще й з Зуфаром?

— Слухай, брате, я радий, що нарешті все стає на місця, — сказав уже серйозний Зуфар. — Друзі залишаються друзями, а вороги показують істинне обличчя.

Останню фразу він навмисне сказав голосніше, щоб її добре розчув поводир. Але коротун незворушно йшов вперед, здається, не звертаючи уваги на балаканину.

Коли ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима, на яких, наче ґрати, прикута металева