Себастьян Фолкс - Пташиний спів

був доволі сирий і ще потребував допрацювання, але схожість здивувала Тайсона, і він попросив портрет і собі. Вибір сюжетів Джека завжди дивував оточення: в його колекції було кілька вантажівок та складів, види села, де вони відпочивали, якісь епізоди, намальовані з пам’яті, як от виступи у концертному залі або кабачку, але на більшості малюнків був Артур Шоу.

Раннім вечором прийшов сержант Адамс разом з Джонсом та О’Лоуном, і вони почали готуватися до спуску під землю.

Майкл Уїр призначив Адамса головним, а сам лишився у бліндажі, щоби прокоротати вечір з книгою. Близько восьмої до нього завітав збуджений Стівен і сказав, що пора йти.

— Куди?

— Пам’ятаєте, я говорив про сюрприз? Ходімо. І візьміть цю пляшку віскі.

Уїр встав, але в його голові роїлися сумніви. Він боявся планів Стівена. Зробивши великий ковток із пляшки, він відчув невеликий додатковий ефект до того, що він вже випив. Поведінка Стівена виказувала, що він теж не зовсім тверезий. Виходячи за ним у темряву, він глибоко вдихнув.

Це була суха літня ніч з далеким відзвуком рідкого обстрілу десь за милю від лінії фронту — звичної колискової металу, як нагадування тим, хто міг забути, що смерть може заскочити навіть уві сні.

Уїр пересувався за Стівеном комунікаційними траншеями другої лінії оборони туди, звідки світили фарами вантажівки з дороги, засадженої обабіч деревами, вихоплюючи з темряви великі купи поклажі, накриті брезентом, які чекали на транспорт. Сержант-майор роти Прайс стояв у кінці залізниці та спостерігав, як велику гармату вантажили на платформу за допомогою лебідки. Знову тимчасово виконуючи обов’язки робочого на складі, у руках він тримав список на планшеті.

Стівен завернув, щоб обійти Прайса, який міг їх помітити, і потягнув Уїра по намулі до тополь, біля яких стояли мотоцикл та два солдати з цигарками.

— Мені потрібен мотоцикл, — сказав їм Стівен. — Майор... Уотсон терміново має їхати, — і він вказав порухом голови на Уїра.

— Майор хто?.. — один з солдатів із сумнівом дивився на Уїра у білому, як завжди, светрі та м’яких черевиках і не мав на собі жодного розпізнавального знаку.

— Спецоперація, — пояснив Стівен. — Ось, візьміть — і нікому ані слова, — він простягнув йому бляшанку з п’ятдесятьма цигарками «Кепстен».

— Вибач, друже, ніяк, — відповів рядовий, але цигарки узяв. — Але там, за сараєм, є нікому не потрібний мотоцикл. Вістовий Райдер на ньому їздив, але фермер йому весь зад розтрощив з дробовика, тільки уяви! — засміявся він.

Стівен знайшов мотоцикл та похитав його, щоби перевірити наявність пального. В баку тихо заплюскотіло — пального було достатньо. Він завів мотор і увімкнув передачу. Уїр обережно заліз та сів за спиною Стівена. Мотоцикл був розрахований лише на одного, тому довелося всістися на багажнику над заднім колесом. Його ноги провисали з обох боків.

Мотоцикл прискорювався вибоїстою стежкою в напрямку дороги, і Стівен відчув радісне збудження. Вони залишили позаду смерть, безлад та бруд і вирвалися у нормальне життя з їжею та випивкою, жіночими голосами та чоловіками, які не мали наміру їх убити. Мотоцикл ревів, набираючи швидкості на дорозі зі щебеню.

Невдовзі вони побачили тьмаві вогні села, розкидані навсібіч, і те віконце західніше від інших, про яке усі говорили. Пальці Уїра сильніше стисли Стівенові ребра.

Вони під’їхали до ферми, де квадратом розмістилися цегляний будинок та сараї для тварин. Стівен залишив мотоцикл біля входу, а Уїр витяг з кишені пляшку та жадібно до неї припав.

— Послухайте, Рейзфорде, я не думаю, що хочу цього. Тільки подивіться на цей будинок — він такий жалюгідний...

— Не кажіть дурниць. Там жінка — м’яка істота, яка буде зичливою до вас і змусить почуватися добре. Там не солдат з гвинтівкою.

Він узяв Уїра за руку і повів через двір. Біля дверей той перечепився і затремтів.

— Господи, Рейзфорде, відпустіть мене. Дозвольте, я поїду додому. Я не хочу цього.

— Додому? Додому? У траншею з пацюками?

— Якщо хто-небудь зі штабу побачить, нас розстріляють.

— Та ніхто не розстріляє. Ну, може, догану отримаємо. Ну, може, понизять звання. Зберіться.

Вони увійшли у ледь освітлену вітальню з пічкою на підлозі посередині. У кімнаті сиділа стара жінка та курила трубку. Вона кивнула, вітаючи гостей. Коли Стівен заговорив до неї, вона похитала головою та вказала пальцем на своє вухо.

— Я хочу піти звідси, — зашепотів Уїр.

Стівен схопив його за руку:

— Зачекайте.

Стара повернула голову до дверей, котрі вели у дім, та щось хрипло вигукнула. Почулися кроки та жіночий голос. З темряви вийшла жінка років п’ятдесяти.

— Я не чекала сьогодні людей, — промовила вона.

Стівен знизав плечима:

— Моєму другові дуже кортіло побачитися з вами. Я переживаю, що він може трохи нервувати. Йому треба. Щоб ви були терплячою з ним, — Стівен намагався говорити якомога швидше, щоб Уїр не зрозумів.

Жінка похмуро посміхнулася.

— Добре.

— У вас є дочка, мадам?

— Яке ваше діло?

— Мені казали, що вона теж...