Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Бірном і відчував, як ненависть напружує його м’язи. Більшість солдатів у його взводі поважали німців, а у періоди затишшя ставилися до них з терпимістю, яка ледь не переходила у захват. Він же відчував одну лише жорстокість. Стівен хотів відповісти їм сталлю та вибухівкою, залізяччям, яке розриває тіло і врізається у кістки. Коли закінчиться війна, він знайде у серці місце для порозуміння і навіть великодушності — але тепер зрошував свою ненависть як спосіб захисту себе та своїх солдатів.

Він повернув голову до обличчя Вірна, намазаного паленим корком, приклав свої губи до його вуха і настільки тихо зашепотів, що дотики язика до зубів та піднебіння звучали гучніше за самі слова.

— Кулемет у дальньому кінці. Руху немає. Усі сплять. Можна іти назад.

Ніч сприяла їм відсутністю зірок. Місяць сховався за валами дощових хмар. Поривчастий вітер дув недостатньо, аби розігнати хмари і освітити його сяєвом цю пориту землю, до якої вони притискалися. Поміж поривами і шелестом вітру вчувався спів солов’я.

Стівен з жалем торкнувся ножа, який сьогодні не став йому в пригоді. Бірн кивнув головою. У нього з собою була саморобна дубова палиця два фути завдовжки. Одного разу він з короткого замаху швидким рухом зап’ястка розбив цією палицею голову німцю.

Вони вилізли з воронки та поповзли до своїх траншей. Попереду — найнебезпечніша частина цієї нічної прогулянки: потрібно минути чотири ряди колючого дроту та скотитися у траншею так, аби їх не застрелили ані німецькі кулеметники, котрі цілодобово тримали на прицілі англійські бруствери, ані свої вартові, які нерідко засинали на посту, а потім, відчуваючи провину, реагували стріляниною на кожен шурхіт.

Коли вони повернулися у траншею, на варті стояв Хант. Вони почули клацання його гвинтівки, коли Бірн зачепив бляшанку на дроті.

Хант простягнув руку, щоб допомогти Стівенові спуститися. Бірн зісковзнув за ним.

— Молодець, Ханте, — похвалив його Стівен. — А тепер я хочу пригостити цього солдата. Ви любите віскі, Бірне?

— Ще б пак!

— Якщо Петросян зацікавиться Бірном, скажете, що він зі мною.

— Добре.

Хант проводжав їх поглядом, поки вони йшли по дошках.

За кілька ярдів у траншеї на стрілецькій сходинці сидів Джек Фаєрбрейс з квартою чаю. Він відпочивав після шести годин під землею і думав про дім. Вісім з половиною років тому його дружина народила сина, і життя Джека змінилося. Малюк ріс, і Джек помітив у ньому певну рису, яка водночас тішила і дивувала. Усе в Джонові буле нове та незношене. Його невинність дарувала надію. Маргарет засміялася, коли Джек розповів їй про свої спостереження: «Йому ж лише два роки! Звичайно ж, він невинний!» Але Джек не зовсім це мав на увазі. Він не міг словами виразити свої відчуття, коли спостерігав за Джоном. Син сприймався як істота, котра прийшла з іншого всесвіту. Тільки в очах Джека це був не просто інший, а кращий всесвіт. Його невинність не була незнанням, могутньою добротою, доступною усім людям. Мабуть, у молитвах саме це називають благодаттю.

Джеку здавалося, що коли звичайна людина — його власний син, а не хтось особливий — може володіти цією чистотою розуму, то, може, окремі добрі вчинки, які так дивують дорослих людей, трапляються насправді не так уже й рідко. Може, вони є природним продовженням невинної доброти, яку кожна людина приносить у цей світ при народженні. Якщо це правда, то люди навколо насправді не грубі й не досконалі, якою здається більшість. Вони не уродилися зі своїми гріхами — це лише результат їх помилок, або ж вони огрубіли під тягарем досвіду. Проте в серцях залишалося місце для вдосконалення.

Любов до сина змінила погляди на життя і надала сенсу його вірі в Бога. Доброчесність, яка була раніше наслідком страху, тепер стала відображенням упевненості в людській доброті.

Це були лише його власні висновки, але для нього це не мало значення — він думав тільки про сина. Коли ішов на війну, то не мав можливості навіть попрощатися з ним — з того часу вони з сином спілкувалися лише через повідомлення в листах Маргарет. На фронті та під землею він був надто зайнятий, щоби думати про Джона і Маргарет, щоб уявляти собі їхні обличчя. Але коли він лежав у вибої на дерев’яному хресті чи коли уважно прислухався, стоячи на варті, він завжди відчував їхню присутність. Уся його мужність була заради них. Він так беріг своє життя лише для того, щоби знову побачити свого хлопчика.

Він дивився, як Бірн і Стівен зникли, а потім почав молитися за життя Джона. Запах землі в траншеї нагадав йому власне дитинство — як він падав у намул, граючи у футбол або будував дамбу в струмочку на пустирі за фабрикою: там стояв міцний запах намулу й отроцтва. Джек був зовсім один, як і завжди, але тепер із обов’язковістю життя іншого хлопчика в його серці.

Наступного дня Джек отримав листа від Маргарет. Він вирішив не читати його, поки не повернеться з-під землі. Якщо сьогодні у тунелі він загине, а в листі погані новини — то краще вмерти, не знаючи. Якщо ж новини хороші — то все одно краще залишити їх на вечір.

День був спокійним. Деякі підрозділи вже пакувалися до виступу. Вранці Джек узяв етюдник та написав кілька портретів свого друга Артура Шоу — його велика показна голова так і просилася у м’які лінії олівця. Шоу спокійно сидів, поки Джек малював. Очі Джека стрибали з його обличчя на папір і знов на обличчя. Він легко тримав олівець кінчиками пальців. Прийшов Тайсон та, зазирнувши через Джекове плече до альбому, схвально буркнув. Малюнок