Адам Багдай - Пірати Співучих островів

І все-таки ми не втрачали надії. Адже гори Синяєвіна більші, ніж Млет, а проте дідок-чорногорець знайшов там свою пропажу. Може, й нам пощастить.

Спочатку ми йшли стежкою понад озером і, мов червоношкірі слідопити, шукали якогось сліду — хоча б відбитку копита в глині, хоча б притоптаної травинки або зламаної галузки. Та ба! Земля була скеляста, а зарослі такі густі й поплутані, що коли б навіть пройшло стадо слонів — теж важко було б зауважити.

— Слухай,— поспитав я Іва,— ти часом не читав якоїсь книжки про полювання на ослів?

На жаль, Іво не читав і взагалі не уявляв собі, як можна полювати ослів. Уяву мав кепську, бо я чудово уявив собі і сказав, що коли б у мене був вертоліт, то я легко знайшов би ту кляту худобину. Та ба, вертольота я не мав, отож мені руки опустились і я втратив усяку надію.

Проте Іво не втратив.

— Ти б хотів, щоб осел прибіг до тебе і дав себе піймати. Май терпіння!

Що було робити? Розгледівся я. З одного боку — озеро, з другого — порослий соснами схил, далі — тамарискові зарості. А втім, лихо його знає, тамарискові вони чи ні, в усякому разі сухі й колючі.

Одначе за годину ми знайшли стежечку, яка вела від озера на довколишні узгір’я. Вона була вузесенька і подекуди зникала між кам’яними брилами. Ішли ми серед заростей. Стояла пекельна духота, сюди не доходив ні найменший подих вітерця, і ми просто конали із спраги. Обидва були мокрі від поту, подряпані, запорошені червоною курявою. А стежка, здавалося, не має кінця-краю.

Нарешті видерлися ми на високе узгір’я. Глянули навколо і замилувалися. З одного боку — море, з другого — теж море, а внизу — прекрасне озеро. Я шкодував, що з нами нема дядечка — він любив такі види. А ми просто заніміли, тільки ненадовго, бо враз нам згадалося, що вид є, а от віслюка немає.

Пішли далі. Тепер стежка вела вниз, у долину, завалену великими брилами. Межи камінням росли кипариси й пінії. Дуже мальовнича картина.

— Стій! — застогнав Іво.— Не підемо ж ми на край острова,— адже до заходу сонця треба повернутися в табір.

І ми рушили назад. Нарешті опинилися біля озера — спокійного, чорного й глибокого. Далеко над водою здіймався острів, на ньому миготіло кілька вогників. Певно, з монастиря. Біля берега плескалася риба, а мені мороз поза шкірою пішов, бо я згадав одну легенду про утопленика, який виходив уночі з озера.

На щастя, незабаром поміж сосен ми побачили жовте полотно намета, а ще за хвилину почули веселенький голос нашого дядечка:

— Ну що, знайшли осла?

— А ви, дядечку, знайшли? — відгукнувся я.

Замість відповісти, дядечко зайшовся веселим сміхом.

— Знайшовся сам.

— Жартуєте, дядечку!

Дядечко не жартував — віслюк і справді сам знайшовся... в Поданому. Розумна бестія, від озера рвонув просто додому і не зводив навіть повідомити нас. Отакі ті осли.

Отже, ми пливемо на Ластове. Вийшли вже у широке море.

У широкому морі акурат так, як я собі й уявляв: безмежна, осяяна сонцем просторінь, а в тій просторіні загубився наш човен. Вітрило, надуте вітром. Тихе хлюпотіння хвиль, піна перед носом «Тайфуна». А на «Тайфуні» — чотири пірати. Аж не вірилося, що ми пливемо на Ластове, мені здавалося — то вітер несе нас у далекі, екзотичні країни.

Дядечко теж мав таку міну, ніби вирушав на Таїті або й далі, — лихо його знає. Світ великий, земля кругла, тож можна мандрувати в будь-якому напрямку. Дядечко сидів за кермом, курив люльку й був глибоко замислений.

А от наш хоробрий капітан Палада не міг надивуватися, чому за першокласні кавуни та барило вина найвищого гатунку він виторгував так мало грошей. Лічив, лічив і ніяк не міг долічитися. Іво не лічив, а, втупивши погляд у обрій, чекав, коли появиться перший пароплав. Хотів навіть об заклад битися, що то буде італійський пароплав. Хай йому буде й італійський, хіба не все одно! Головне, щоб показався.

Довго чекати не довелося. З лівого борту ми раптом побачили тоненьку смужку диму. Спочатку я гад.?«, що то з дядечкової люльки, а потім спостеріг, що люлька дядечкові погасла, отже, димок мав іти з пароплава.

— Пливе з півдня! — закричав Іво.

— Певно, до Спліта,— буркнув старий Палада.

— Або до Трієста,— несміливо докинув я.

Окрім тієї смужки диму, ми нічого не побачили, тож Іво й