Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Обдурив нас, — прошепотів Іво.— Нема ніякої келії.

— Зажди,— шикнув я.— Ще може статися...

І — хай йому лихо — сталося! За хвилину з халупи вийшов наш бородань, і ми ошелешено вирячили очі: наче й він, тільки геть інший! У коричневій чернечій сутані з каптуром, підперезаний білим шнурком, на грудях — великий хрест. Справжнісінький монах, їй-бо! Я гадав, що ми провалимось крізь землю від сорому, але ніяк було провалитися, бо стояли ми на твердій скелі. Отож треба було або тікати, або щезнути, розчинитись у повітрі.

— Чого ви так витріщились? — запитав монах.

— Бо... бо...— промурмотів Іво,— нам страшенно прикро. Ми думали, що ви, пане монаху, не монах, а пустельник, який удає пустельника...

Монах, виявилося, був правильний хлопець. Як зарегоче! Я думав, що боки порве, одначе не порвав, тільки сльози йому дзюрком полилися по засмаглих щоках...

— Ну й пошились ви в дурні! — вигукнув.— І що вам стукнуло в голову?

Ми не встигли відповісти, бо зненацька нам почулося, що на березі острова хтось гукає. Спочатку я гадав, що то розбуджений пугач, а може, рибалка заблудився, але ні — то не пугач і не рибалка, а наш коханий дядечко. Я впізнав його по зичному голосу.

— А хай тобі грець! — крикнув я.— Дядечко нас шукає. Треба повертати!

— Гаразд,— зауважив Іво,— але як ми дістанемось до берега?

— Скільки туди може бути? — поцікавився я.

— Метрів триста.

— В Мілочері ти хотів плисти два кілометри, а тепер вагаєшся?

Іво перестав вагатися, натомість завагався монах.

— Стривайте, — сказав він.— Не можу ж я вас так одпустити. Беріть човна, а на березі прив’яжіть його там, де ми здибалися.

Я думав, що попереду на нас чекає сумна доля, що дядечко змішає нас із болотом, а він тим часом приготував нам нову несподіванку. Ця несподіванка мала довгі вуха, стояла на чотирьох ногах і їла будяки.

— Гарний, га? — спитав дядечко так, наче ми взагалі не розставалися.

— Ви, дядечку, справді купили цього віслюка?

— Ще б трошки, й був би купив.

— А де господар?

— Певно, сидить іще в корчмі і попиває вино.

— Ви, дядечку, теж?..

— Мусив, хлопче, бо інакше довелося б тарабанити той пекельний мішок на власній спині.

Ми одразу ж узялися до роботи. Дядечко знайшов фантастичне місце для табору, а ми з Івом поставили намет. Віслюк тим часом скуб собі травичку, будяки і задоволено помахував хвостом з китицею на кінці. І було б усе на сто двадцять, коли б йому не заманулося поскубти деінде.

Тоді ми не знали про це, бо дядечко заходився готувати обід, а ми пішли поплавати на озері. Тільки вже по обіді виявилося, що віслюк щез. Як камінь у воду! Ми впали в розпач. Дядечко рвав собі волосся з бороди, але це не помогло, отож ми провели маленьку нараду і постановили шукати віслюка.

— Я найбільший у світі дурень! — гукав дядечко. — Чого було не прив’язати його. Тепер бідолаха заблудить! Буде гріх на нашому сумлінні!

— Не хвилюйтесь, дядечку. Ослик напевно знайдеться. Ми з Івом зараз підемо і пошукаємо навколо... Нікуди він не дінеться, даю слово!

— О ні! — простогнав дядечко.— Підете — тільки й побачиш вас. Я вже знаю!

— Не бійтеся, будь ласка, я вже не раз шукав осла,— втрутився Іво.

— Ні, мої любі, хай лучче осел пропадає...

— І не жаль вам такого... красивого...

— А, хай вам! — розпачливо махнув рукою дядечко.— Ідіть уже, тільки, благаю, не забирайтеся дуже далеко. І щоб до заходу сонця були в таборі. Я піду берегом ліворуч, а ви праворуч.

— Гаразд! — вигукнув я.— Яку нагороду ви дасте тому, хто знайде віслюка?

— А бодай вам грець! Той, хто не знайде, до кінця подорожі митиме посуд.

— Чудово! Я вже бачу, як ви, дядечку, працюєте до кінця світу.

Коли хто гадає, що на острові Млет легко знайти віслюка, то він грубо помиляється. По-перше, острів цей має тридцять сім кілометрів завдовжки і від шести до десяти кілометрів завширшки; по-друге, він дикий і неприступний, а по-третє,