Зеді Сміт - Білі зуби

вутлий рибальський човник, вибухом викидаючи його думки з води. Але це було не тільки ім’я, не відлуння імені, промовленого якимось ідіотом чи прочитане в кінці старого листа, це була Поппі Барт-Джонс у власній плоті, вкритій ластовинням. Холодна і рішуча, вона сиділа за столиком із сестрою, котра, як усі брати-сестри того, кого ми кохаємо, видавалася гіршою, із недотриманими кольорами і пропорціями, копією.

— Чого мовчиш, а? — різко питає Поппі, граючись пачкою «Мальборо». — Більше нема кмітливих зауважень? Може, яка бздурка про верблюдів і кокоси? Нічого сказати?

Самаду нічого сказати. Він просто перестає мугикати свою мелодію, нахиляє голову на абсолютно коректний кут і торкається пером ручки офіціантського записника. Усе наче уві сні.

— Що ж, — їдко каже Поппі, змірюючи Самада поглядом і припалюючи цигарку. — Що ж, нехай буде по-твоєму. Добре. Для початку ми будемо самоса з ягняти і йогуртове як-воно-в-чорта-там-називається.

— А на основну страву, — каже куцувата, руда, кирпата сестра, — оцю …кофту з каррі[3] і рис із фруктами, будьте такі ласкаві, офіціанте.

* * *

Хоча б Арчі вчасно; точний рік, точна дата, точна година; 1984, 5 листопада, перша ночі. Він був під рестораном, у довгому пальті, стоячи перед своїм «воксголом», однією рукою пестячи нові розкішні шини від «Піреллі», а другою тримаючи цигарку, яку смалив так, наче був Богартом або водієм водія Богарта.

Самад виходить, тисне руку Арчі й відчуває холод його пальців, відчуває великий борг, що належиться з нього Арчі. Ненавмисно він випускає пару видиху просто Арчі в обличчя.

— Я цього не забуду, Арчібальде, — каже він. — Я ніколи не забуду того, що ти зробив для мене сьогодні, мій друже.

Арчі незручно озирається:

— Семе, перед тим, як ти… Я мушу тобі дещо сказати…

Але Самад уже відчиняє двері, і Самадове пояснення супроводжує картину трьох дітей, які тремтять на задньому сидінні, наче остання фраза дотепної історії.

— Вони прокинулися, Сем. Вони всі спали в одній кімнаті — покотом, знаєш. Я нічого не міг зробити. Я просто вдягнув на них пальта поверх піжам — не міг же ризикнути, що почує Клара, — я мусив привезти їх.

Айрі спала; вона скрутилася клубочком, поклавши голову на попільничку, а ноги витягнувши на коробку передач, але Маджід і Міллат радісно висунулись до Самада, вони скубали його за штани і плескали по підборіддю.

— Ей, абба! Куди ми їдемо, абба? На секретну дискотеку? Справді?

Самад люто дивиться на Арчі, Арчі стенає плечима.

— Ми їдемо в аеропорт. У Гітроу.

— Вау!

— І коли ми туди приїдемо, Маджід… Маджід…

Це наче сон. Самад не встигає впоратися зі слізьми; він хапає свого старшого-на-дві-хвилини сина і притискає його до грудей так міцно, що тріскають його окуляри:

— А потім Маджід летить із тіткою Зінат.

— Він повернеться? — це Міллат. — От кльово було б, якби він там і лишився!

Маджід вивільняється із батькових обіймів:

— Це далеко? Я повернусь до понеділка — я мушу побачити, чи науково спрацював мій фотосинтез — я взяв дві рослини: одну поставив у шафу, а іншу на сонце — і я мушу бачити, абба, я мушу побачити, яка з них…

Через роки, та навіть через кілька годин по тому, як злетить літак, це вже буде історія, яку Самад намагається не згадувати. Яку його пам’ять не намагається зберегти. Кинутий камінь тоне у воді. Штучні зуби повільно опускаються на дно склянки.

— Я повернусь до школи, абба?

— Рухайтеся, — тихо каже Арчі із переднього сидіння. — Ми мусимо добряче гнати, якщо хочемо встигнути.

— Ти будеш у школі в понеділок, Маджіде. Я обіцяю. А тепер сідай у машину, давай. Для Абби, будь ласка.

Самад зачиняє дверцята і згинається, щоб бачити, як його двійнята-сини хукають на скло. Він торкається рукою там, де з іншого боку торкаються їхні губи, такі рожеві проти скла, де їхня слина змішується з дорожнім брудом.

9. Бунт!

Як на Алсану, то справжню різницю між людьми прокладав не колір. І не гендер, не віра, не їхні відносні здібності до танцю під синкопований ритм або пригорщі, повні золота. Справжня різниця пролягала набагато глибше. В землі. В небі. Можна поділити ціле людство на два далекі один від одного табори, наскільки вона собі це уявляла, просто поставивши кожному кілька простих питань, на зразок тих, що були в суботньому номері «Жіночої суті»:

А. Чи небо, під яким ви спите, може відкрити свої шлюзи і не закривати їх тижнями?

Б. Чи земля, по якій ви ходите, може затремтіти і розколотися?

В. Чи може (і, будь ласка, позначте цю клітинку, навіть якщо шанс дуже малий) статися так, що грізна гора, яка в полудень кидає тінь у ваш двір, одного дня вивергне лаву без жодної на те причини?

І якщо відповідь — «так» на всі чи бодай на одне із цих запитань, тоді ваше життя є опівнічним, завжди на волосинці від вальпургієвої ночі; воно нетривке, як зношений одяг; воно недбале в повному розумінні цього слова; воно легке і щомиті його можна втратити, як кільце від ключів чи гумку для волосся. Таке життя — летаргія: чому б не просидіти весь ранок, весь день, весь рік під тим самим кипарисом, малюючи на піску знак, одну