Зеді Сміт - Білі зуби

Шіва вхопив маленьку темно-синю вазочку і проспівав свій гучний фінал у її горло:

— Та нема таких грошей, які зробили б мого милого моїм… Добра порада, Самаде Мія, — сказав Шіва, впевнений, що Самад перезаклав будинок для своєї інтрижки, — дуже добра порада.

Кількома годинами пізніше Ардашір знову ввійшов через вертушку, щоб обірвати колективне мугикання і знову надихнути всіх на роботу:

— Добродії! Добродії! Доста! Слухайте сюди: вже десята тридцять. Вони вже подивилися своє шоу. Вони голодні. Вони перехопили лише жалюгідний стаканчик морозива в антракті, і ми почнемо з некепської кількості бомбейського джину, який, як ви знаєте, навіює бажання каррі. Два столики з п’ятнадцяти осіб уже сидять он там. Тепер: якщо вони попросять води — що робите ви? Що ти робиш, Равінде?

Равінд був зовсім ще новачок, племінник шефа, шістнадцяти років, весь перестрашений.

— Треба сказати їм…

— Та ні ж, Равінде, навіть перед тим, як щось казати, що треба зробити?

Равінд кусає себе за губу:

— Я не знаю, Ардашіре.

— Ти хитаєш головою, — сказав Ардашір, хитаючи головою. — При цьому ти дивишся на них, занепокоєний і стурбований за їхнє благополуччя. — Ардашір виразно продемонстрував погляд. — А потім що ти кажеш?

— Вода не втамує вашої спраги, сер.

— А що втамує його спрагу, Равінд? Що допоможе джентльмену пригасити палаючі почуття, які його зараз охоплюють?

— Рис, Ардашіре.

— І ще? Ще?

Равінд тупо подивився на Ардашіра і почав пітніти. Самад, який бував у такому приниженому становищі надто часто, щоб тішитися з іншої жертви Ардашіра, прогнувся, аби підказати правильну відповідь у холодне і мокре вухо Равінда.

Мордочка хлопця засвітилася від вдячності:

— Ще наанський хліб, Ардашіре.

— Точно, бо він вбирає чилі, і — що важливіше — вода безкоштовна, а наанський хліб фунт двадцять. Тепер, скажи, братику, — запитав Ардашір, повертаючись до Самада і сварячись на нього пальцем, — як має навчитися малий? Наступного разу жодних підказок. У тебе своє завдання: дві леді за столиком дванадцять просять старшого офіціанта, вони хочуть, щоб їх обслуговував лише він, так що…

— Просять мене? Але я думав, що зможу сьогодні залишатися на кухні. Тим більше, мене не можна замовляти, наче особистого лакея, це вже занадто — так не чинять, братику.

Тут Самад відчув паніку. Надто сконцентрований на викраденні о першій ночі, на тому, що має розлучити своїх двійнят, він не довіряв самому собі із гарячими тарелями і киплячими горщиками даля, із тріскучим жиром курчат, приготованих у глиняній печі, із усіма небезпеками, що чигають на однорукого офіціанта. Його голова була сповнена його синами. Він наче снив цього вечора. Він знову згриз усі нігті до самої кутикули.

Він каже, він чує і чує себе:

— Ардашіре, я маю мільйон справ тут, на кухні. І чому так треба…

І у відповідь:

— Бо старший офіціант — найкращий офіціант, і, звісно, вони дали мені чайові — нам чайові — за таку привілею. Не сперечайся, будь ласка, братику. Столик дванадцять, Самаде Мія.

І, злегка видихаючи, перекидаючи білий рушник через ліву руку, Самад починає про себе співати заключну мелодію шоу і штовхає двері в зал.

Чого б не дістав чоловік для гарної дівчини? Який солодкий аромат, яку найбільшу перлину?

Довга дорога до дванадцятого столика. Не за відстанню, за відстанню це лише двадцять метрів, але довга дорога крізь густі запахи і крикливі голоси і вигуки; крізь галас англійців; повз столик два, де вже повна попільничка і її треба накрити чистою, зручно підняти і поміняти на чисту, наче вона там і була; зупинка біля столика чотири, де виявлено страву, яку не замовляли; суперечка зі столиком п’ять, який хоче об’єднатися зі столиком шість, і до чого тут незручності; столик сім, що бажає яйце і смажений рис, китайська це страва чи не китайська; столик вісім ходить ходором: іще вина! Ще пива! Це довга дорога, якщо доводиться домовлятися із джунглями; слухаючи нескінченні вимоги і непотрібні кінцівки фраз, бажання, вигуки розпашілих облич, усе це дивує сьогодні Самада, наче він побачив людей у шоломах, що вискочили з ногами на столи, з пістолетами у руках; поки дами сьорбають свій чай під дбайливими віялами коричневих хлопчиків, які махають павичевим пір’ям…

Які лиш дороги він підкорив, на аукціонах суперників побив.

В ім’я Аллаха, який він вдячний (так, мадам, буде зроблено, мадам), який втішений він був думкою, що Маджід, хоча б Маджід, буде — і це питання чотирьох годин — летіти на схід від цього місця і його вимог, від його постійних бажань, від цього місця, де немає ні терпіння, ні милосердя, де люди хочуть речі вже, просто тепер (ми вже двадцять хвилин чекаємо на овочі), хочуть, щоб їхні коханці, діти, друзі і навіть боги прибували дешево і швидко, так як столик десять хоче своє тандорі…

На аукціоні її вибору, скільки Рембрандів, Клімтів, Де Кунінґів?

Це люди, які проміняють усю віру на секс і весь секс — на владу, які заміняють страх господній на самовпевненість, знання — на іронію, а покриту, шановану голову на довгий, засохлий жмут рудих патлів…

Це Поппі за столиком дванадцять. Це Поппі Барт-Джонс. І одного імені вже достатньо (бо він уже на межі, Самад; він ось-ось має розділити своїх синів, як той знервований хірург-невропатолог, що суворо тримає скривавлений скальпель над зрослою шкірою сіамських близнюків), одного імені було достатньо, щоб йому зірвало дах. Саме ім’я було торпедою, що летіла на