Зеді Сміт - Білі зуби

пальці, носи, волосся і зуби, зуби повсюди, посіяні землею, змішані з пилом. Четвертого листопада, коли Алсана вийшла з ванни, загинула тисяча людей; вона почула, як голос Нашого Кореспондента в Делі казав їй про це з даху карети «швидкої допомоги».

Жахливі речі. Але, як це бачив Самад, деякі дозволяють собі розкіш сидіти у ванні та слухати закордонні новини, а деякі мусять заробляти на життя, забувати любовну пригоду і викрадати дитину. Він протиснувся крізь щілину в дверях, перевірив квиток, зателефонував Арчі, що план рухається, і вийшов на роботу.

В метро сиділа молоденька, симпатичненька дівчина, темна, іспанської зовнішності, зі зрослими на переніссі бровами, вона плакала. Сиділа якраз навпроти нього, у великих рожевих гольфах, і не приховувала того, що плакала. Ніхто нічого їй не казав. Ніхто нічого не робив. Усі сподівалися, що вона вийде на Кілберні. Але вона сиділа і плакала; Західний Гемпстед, Фінчлі-роуд, Свісс Коттедж, Сейнт-Джонс Вуд. Врешті, на Бонд-стрит вона витягла з рюкзака фото малоприємного молодика і показала Самаду та іншим пасажирам.

— Чому він кинув мене? Він розбив мені серце… Нейл, його звуть Нейл. Нейл.

На Чарінг-Крос, кінцевій, Самад побачив, як вона сіла у зворотний потяг, назад на Віллесден-Грін. Романтичка, можна сказати. Те, як вона казала «Нейл», ніби відривало по шву колишню любов, з утратою. Те особливе текуче, фемінне страждання. Він думав, що у Поппі, напевне, щось схоже; він підняв слухавку, чекаючи м’якого, ритмічного плачу, а пізніше листів, можливо, розмитих і напарфумлених. І він би виріс в її горі, як, мабуть, виріс Нейл; її горе буде епіфанією, яка на крок наблизить його до власної спокути.

Але натомість він почув:

— Та пішов ти, сраний гівнюк.

— Я тобі казав, — наполягав Шіва, хитаючи головою і простягаючи Самаду кошичок із жовтими серветками, щоб той виклав їх пірамідою. — Я тобі казав не гребтися з цим, шо — не казав? Забагато історії, старий. Бачиш: вона зла не лише на тебе, так?

Самад здвигнув плечима і взявся за пірамідку.

— Нє, дядьку, історія, історія. Це кольоровий чоловік кинув білу жінку, це старий Неру каже па-па, леді Великобританіє. — Шіва для саморозвитку вступив до Відкритого Університету. — Це все заплутане, заплутане лайно, це все про гордість. Даю десять фунтів, вона хотіла тебе, як хлопчика на побігеньках, як слугу для чищення грейпфрутів.

— Ні, — заперечив Самад. — Так не було. Це тобі не середньовіччя, Шіво. 1984 рік надворі.

— Ти ще й нічого не бачив. З того, що ти мені розказував, вона просто старий класичний випадок.

— Добре, в мене зараз інші справи, — промимрив Самад (про себе підраховуючи, що зараз його діти вже мирно сплять, закутані в ковдру «Джонсес», і що ще лишається дві години до того, як Арчі муситиме збудити Маджіда, не зачепивши Міллата). — Родинні справи.

— Нема часу! — закричав Ардашір, підкравшись ззаду, як завжди не помічений, щоб перевірити Самадові пірамідки. — Нема часу на родинні справи, братику. У всіх такі справи, всі намагаються дати раду своїм сім’ям — я сам зі шкіри пнусь, і все через квиток для моєї зажерливої сестри, — а все ж я маю ходити на роботу, працювати. Сьогодні важка нічка, братику, — підсумував Ардашір, виходячи з кухні, щоб пройтися рестораном у чорному смокінгу. — Дивись, не підведи мене.

Це була найбільш завантажена ніч за тиждень, субота, ніч, коли в ресторані просто натовп: до театру, після театру, після пабу, після клубу; одні — ввічливі і говіркі, другі наспівують мелодії із шоу, треті ласі поскандалити, четверті із розширеними зіницями й хамством. Офіціанти, зрозуміло, любили театральні натовпи; театрали бували в хорошому настрої та давали добрі чайові, вони навіть цікавилися географією страв — їх східним походженням, їх історією — все це благополучно вигадували молодші офіціанти (чиєю найдальшою експедицією на Схід був їхній щоденний шлях з роботи — назад до Вайтчепел, Смітфілдс, Айл-оф-Догс) або було написане чорною гелевою ручкою на звороті рожевих серветок.

«Закладаюся, вона така є!» йшла у Національному театрі вже кілька місяців — переробка мюзиклу п’ятдесятих, а дія відбувається в тридцятих. Йшлося про багату дівчину, яка втікає від батьків і зустрічає в дорозі бідного хлопця, котрий їде на війну в Іспанію. Вони закохуються одне в одного. Навіть Самад, якому слон на вухо наступив, підібрав так багато залишених програмок і чув, як цілий столик вибухає пісенькою, так часто, що знав майже всі мелодії мюзиклу напам’ять; вони йому подобались, бо відволікали від рутини (навіть краще — сьогодні вони полегшували хвилювання за те, чи вдасться Арчі доправити Маджіда перед «Палац» о першій, як домовлено); він мурмотів пісеньки разом з усіма на кухні задля робочого ритму, поки кухарі нарізали і маринували, кришили і мололи.

Я бачив оперу в Парижі та східні чудеса.

— Самаде Мія, я шукаю гірчичні зернята райя.

Улітку мандрував Нілом, а взимку літав на лижах.

— Гірчичні зернята… Здається, я бачив, як їх брав Мухаммед.

Я мав діаманти, рубіни, хутра і оксамити.

— Чого ти вчепився? Не бачив я твоєї гірчиці.

Говард Г’юз чистив мені грейпфрут.

— Сорі, Шіво, якщо зернят нема у старого, то я не знаю, де вони.

Але чим є це все без кохання?

— А це, по-твоєму, що? — Шіва відійшов від свого місця поряд із шефом і взяв пакетик гірчичних зернят під Самадовим правим ліктем. — Ну-у, Самаде, зберися. Ти зовсім не з нами сьогодні.

— Пробач… стільки всього в голові.

— Твоя подружка, нє?

— Та не кричи ти, Шіво!

— Мені кажуть, що я зіпсута, багата шльондра, яка приносить нещастя, — проспівав Шіва з дивовижним трансатлантично-зіндієним акцентом.