Симона Вілар - Щаслива суперниця

зчинилася метушня. Виводили призначену до заклання худобу за ворота. Робота брудна, але всі цього дня веселі, хлебчуть ель ковшами та смажать на багаттях найбільш ласі шматки свіжого м’яса. Дощі припинилися. Було страшенно холодно та вогко, але я зійшла на галерею спостерігати за цією колотнечею, ховаючи руки у велику муфту з лисячого хутра. Звідтіля я й помітила, як у воротях зупинився Едгар. Посміюючись, почав про щось перемовлятися зі своїми людьми. Я прожогом кинулася до себе.

— Маго, мерщій подай малинову пелерину! Едгар тут, не хочу, щоб він застав мене всю в брунатному, немовби послушницю. І поправ мені волосся!

Але я дарма поспішала. Едгар очевидячки зволікав із зустріччю — поринув у ділові розмови зі своїми саксами, а я сиділа й чекала, продумуючи, що варто сказати, аби зробити враження впокореної та сумирної дружини, ладної на все, аби тільки повернути його любов і повагу.

Нарешті зарипіли щаблі. І з кожним наступним кроком Едгара моє серце більше завмирало. Понад тиждень минуло з того дня, коли в мене стався викидень. Чи досить я одужала, чи повернулася моя краса? Я кусала губи, щоб вони зачервоніли, щипала щоки, намагаючись повернути їм рожевість. І коли Едгар увійшов, так і застигла, ховаючи обличчя в долонях, немовби злякано.

— Pax vobiscum,[32] — мовив він. Ні посмішки, ні теплішого вітання, крім прийнято серед ченців або лицарів-тамплієрів.

Я присіла в поклоні.

У покої з зачиненими на зиму віконницями стояв півморок. Тільки велика пательня на тринозі, що стояла між нами, давала трохи світла. Едгар опустився на лаву, й відблиски вогників, що бігали по жаринках, відбилися на золотому гаптуванні його коміра, на крицевих пластинах пояса.

— Присядь, Бертрадо. Нам необхідно поговорити.

І знаєте, про що він завів мову? Про те саме. Про розлучення.

— Я не бажаю навіть чути про це, — різко перебила я.

— Хіба? Але ж ти виразно дала мені зрозуміти, що там, — він зробив непевний жест, — є хтось, миліший тобі й кого ти з більшою охотою обдаровуєш своїми милостями. Але я не збираюся тебе засуджувати, бо шлюб наш — суща формальність і тому ти можеш жити вільно. Це навіть до кращого — рано чи пізно ти знайдеш того, з ким укладеш новий шлюб.

— Едгаре, — я підняла руку, змушуючи його замовкнути, — я знаю, що зробила багато, аби зруйнувати наш шлюб. Знаю, що ти розлюбив мене. Однак наші руки колись з’єднали перед вівтарем, і чи ж це чи не привід, щоб зробити ще одну спробу? Будь милосердний і дай мені ще один шанс. Тому що я хочу бути тільки твоєю дружиною.

Едгар сумно посміхнувся.

— Ти знову брешеш, Бертрадо. І мені, й собі. Ти настільки звикла брехати, що не зможеш до пуття попросити вогню, якщо змерзнеш.

Це було сказано так сухо, що я мимоволі згадала, як він дивився на мене в соборі в Бері-Сент-Едмундс, коли заявив про розлучення.

Може, варто було впокоритися? Ніколи!

— Едгаре, що б ти не казав, але я ще твоя дружина. І люблю тебе.

— Як ненажера власну трапезу.

— Ти жорстокий і несправедливий. І мені боляче, що ти такий холодний із жінкою, яка говорить тобі про свою любов.

— О, побережи своє ніжне серце для інших. А ця дорога для тебе закрита.

Я не вірила своїм вухам. Адже ще зовсім недавно я відчувала його турботу й співчуття, що й вдихнуло в мене надію все залагодити. Від розчарування й гніву я почала задихатися. Я знову його ненавиділа!

— Ти думаєш, мене легко позбутися? Ти сподіваєшся, що покинеш мене, знеславиш, і я скажу на це — амінь? О, не сподівайся!

— Я знаю, — Едгар був спокійний. — Але це навіть непогано. Хіба ти дотепер не зрозуміла, що ми ні за яких умов не зможемо жити разом? Я не той чоловік, якого ти хотіла, а ти не виправдала моїх надій як дружина. Тому давай спробуємо домовитися. Якщо ти погодишся на розлучення, можеш навіть пустити чутку, що це твоє бажання, — і твоє хворобливе самолюбство не постраждає.

— Але розлучення — страшний гріх!

— Звідколи ти стала такою побожною? Краще згадай, що всі ці роки ми жили з тобою, як два грішники в пеклі.

— Ну, не завжди, — я посміхнулась. — Я ще не забула, що було між нами.

— Коли? До всесвітнього потопу? У мене не настільки довга пам’ять.

Я зрозуміла, що він просто глузує і рішучий як ніколи. І як не дивно, таким він мені подобався ще більше. І водночас моя ненависть росла, ніби снігова куля, що котиться з гори. І я сказала, що він день у день убивав нашу любов, уникав мене, ігнорував, заводив дітей і повій на стороні… Зрештою я втратила контроль над собою й вигукнула, що він невблаганний, як сам сатана.

Едгар раптом стрімко ступнув до мене — і я відхитнулася злякано. Але він застиг на місці, стискаючи кулаки.

— Я невблаганний? Ти нацьковувала на мене своїх прихвоснів на чолі з Гуго Бігодом, ти саджала мене в темницю в моєму власному замку, ти без кінця чинила підступи, казала «ні», коли я говорив «так» — і навпаки. Ти близько зійшлася з усіма моїми ворогами й обливала мене брудом перед королем за кожної слушної нагоди. Ти вбила мого сина! Ти замірялася й