Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

брами, машина навіть пішла трохи швидше, але раптом загальмувала.

– Кабель, – доповів Саакашвілі. – Рвати?

– Ні, – поспішно відповів Павлов. – Треба перевірити, – простяг руку до ляди люка.

– Стоп! – стримав його Кос. – 3 танка перевіриш, Іване, – вперше назвав капітана по імені, але ніхто не звернув на це уваги. – Зачини за мною, – наказав Густлікові.

– Янеку…

– Облиш балачки.

Кос уже був на броні, закрив люка й обережно зійшов по гусениці на землю, Над брамою на оббитій штукатурці чорнів напис, прикрашений намальованим черепом: «Краще смерть, ніж поразка».

Чорний водонепроникний кабель лежав навскіс на бруківці. Один його кінець зникав у водоканалізаційному колодязі, другий вів до низьких прочинених дверцят, на яких також намальовано череп із схрещеними кістками.

На тлі лагідного, спокійного гудіння танка, мотор якого працював на сповільнених обертах, кожен Янеків крок чітко відлунював у повітрі. Розсипані по бруківці шматки коксу хрускотіли під ногами.

Далі виднілося кругле подвір'я форту. Над написом щось ворухнулося. Янек зупинився, тримаючи долоню на рукоятці пістолета, але то, мабуть, був вітер, або йому привиділось, отже хлопець підняв з-під стіни дві кам'яні плити для вимощування тротуарів, поклав їх навпроти правої гусениці з обох боків кабеля і жестом скомандував Григорію їхати далі.

«Рудий» здригнувся, наїхав гусеницею на плиту, переїхав кабель, і тоді Янек дав знак Григорію трохи повернути вбік і зупинитися.

Коли Кос знову заліз до танка, десантний люк уже відкрили. Капітан лежав на дні «Рудого»; натягнувши гумові рукавички, він обережно знімав ножиком ізоляцію, тихенько насвистуючи пісеньку про Дніпро.

За якусь мить блиснули оголені дроти. Павлов обережно приєднав до них клеми амперметра. Перемикач клацнув, і цей звук видався різким, немов постріл. Стрілка здригнулася, але тільки від легкого струсу. Клацнуло ще вдруге і втретє… Стрілка стояла нерухомо…

Павлов, насвистуючи, зняв клеми, і Густлік, витираючи піт з лоба, подав йому саперні ножиці. Перерізаний кабель скрутився, мов поранена змія.

– Уперед! – пролунала команда.

Танк виїхав із брами на невелике кругле подвір'я. Башта поволі виконала повний оберт. Перископи уважно оглядали форт.

– Вилазьмо, – наказав Янек, – Густліку, зоставайся біля гармати.

– Лишається двадцять сім хвилин, – сказав Павлов. – Якщо доля нам не всміхнеться…

– Або пес не допоможе, – докинув Янек і, видобувши з кишені пілотку німецького майора, дав Шарикові понюхати.

Саакашвілі й Віхура підійшли тим часом до металевої брами, одної з кількох, що зеленіли у фортечній стіні. Зарипіли завіси важких дверей. У складі до самої стелі стояли сотні або й тисячі ящиків з толом.

Саакашвілі протиснувся вузьким проходом до середини, посвітив ліхтариком. За першим складом був другий і третій, теж заповнений під саму стелю. Григорію стало страшно, він повернувся назад і, важко дихаючи, сказав Віхурі:

– Там ще в сто разів більше, ніж тут. Якщо…

– Чого хвилюєшся? – урвав його Віхура. – На нас з тобою по чверть кілограма – і то забагато. Чи тисяча тут тонн, чи сто тисяч – байдуже.

– Шукай, Шарику, – заохочував собаку Кос. Собака, обнюхуючи ящики, обійшов склад і повернувся розчарований.

– Не було тут того поганця? Не було?

Шарик, гавкнувши, підтвердив: не було, бо не вловив чужого запаху.

– Гадаєш, сам майор ставив детонатора? – спитав Віхура.

– Руку десь покалічив. Біля якоїсь роботи, напевно. Думаю, що тут.

– А коли ні? Він же, мабуть, мав помічників. Одні білий прапор вивісили, але знайшлися й такі, що власної голови, набитої божевільними гітлерівськими ідеями, не шкодували.

– Не мороч голови. Треба було тобі залишитися.

– Тут сто таких складів, як цей, – втрутився Григорій. – Значить, по п'ятнадцять секунд на кожний, щоб знайти, а потім дві хвилини на розміновування.

– Янеку! – покликав Павлов, який стояв біля танка і уважно оглядав подвір'я форту.

– Що? – хлопець підбіг разом з Шариком.

– Німці люблять порядок і запаси…

– Авжеж, – підтвердив Кос.

– Гадаєш, що весною вони готували паливо на зиму?

Під ногою Саакашвілі захрустіла чимала грудка коксу.

– Ні. Тим більше наприкінці війни. Зрозумів, – сказав Янек.

Він ступив кілька кроків, дивлячись під ноги: скрізь валявся кокс, а найбільше – перед низькими металевими дверцятами.

– Замкнені.

– Стривай, – підійшов Віхура і плечем одсунув командира.

Не було часу на балачки, отже, не вагаючись, дістав з-за халяви тонку пилочку для металу і спритно розпиляв скобу.

– Добра сталь на танки пішла, – буркнув, одкриваючи дверцята. – Не залізо, а барахло.

– Зачекай, – стримав Янека Павлов. – Тепер моя робота.

Присвічуючи ліхтариками, один за одним почали спускатися вниз. На сходах під ногами теж хрускотів кокс. Зразу за першим півповерхом на сходинці лежав укритий пилом і павутинням пістолет відомої бельгійської марки, з товстою рукояткою, куди влазив магазин на шістнадцять патронів.

– Це мій, я перший побачив! – сказав Віхура і, нахилившись, метнувся вперед.

Проте Гриць був спритніший: стрибнув до Франека, вжшив його за руку і викрутив її назад.

– Ти що? Пусти.

– Вірі!

– Що «вірі»?

– По-грузинськи значить осел, – сказав Саакашвілі. – В тебе що, зайві пальці?

– За ріг! -наказав Павлов.

Коли танкісти відступили назад, сапер, тихенько насвистуючи, наклав зашморг з тонкої мотузки на ствол пістолета. Потім одступив за ріг і смикнув за мотузку. Гримнув вибух.

Капітан підняв одкинутий вибухом пістолет, оглянув його й подав Віхурі. Капрал мимоволі сховав руку за спину.

– Бери. Здається, цілий.

Зійшли сходами ще на один поверх нижче, і тут вузький коридор розгалузився. Глиняна долівка була чисто підметена – ані сліду вугілля.

– Куди? – спитав Павлов.

Янек дав ще раз понюхати собаці німецьку шапку і наказав:

– Шукай!

Шарик знову втяг у ніздрі неприємний запах німецького сукна. Принюхуючись, обійшов усі коридори й повернув назад. Покрутив головою, помахав хвостом – нема.

– Мусить бути, песику, – переконував його Янек, нахиляючись до собаки. – Шукай!

Шарик знову заходився шукати. Був зосереджений і точний, заходив у коридори, повертався назад.

Павлов глянув на годинника.

– Скільки ще? – спитав Кос.

– Вісімнадцять.

В одному коридорі, на півтораметровій висоті від землі, вздовж стіни тяглося дерев'яне поруччя з заглибленнями – можливо, туди ставили гвинтівки. Шарик зупинився, підвів голову, принюхався, стрибнув на стіну й заскавчав. Побіг далі коридором, стрибнув ще раз на стіну і тріумфуюче гавкнув.

– Знайшов! – зрадів Кос і наказав собаці: – Веди! Тупаючи ногами, присвічуючи ліхтариками, побігли за Шариком. Раптом собака стрибнув, долаючи якусь перепону.

– Стій! – наказав Павлов. – Зупини його.

– Шарику! – гукнув Кос. – Ні з місця!

За метр попереду легенько тремтіло павутиння тонких дротів, що їх зачепив