Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

Капітан перший пішов уперед. – Наша контррозвідка спіймала саме того, хто мінував.

– Командуй, тут, Густліку, – гукнув Кос. – Я незабаром повернуся.

– Слухаюсь.

Один з піхотинців-регулювальників помітив «Рудодого», підбіг на край рову і, вимахуючи червоним прапорцем, кричав до Єленя:

– Відійди назад, бо як довбоне, то гусеницями накриєшся!

– Не репетуй, синку, бо захрипнеш! – заревів йому у відповідь сілезець.

Павлов і Кос зійшли з шосе біля невеличкого бетонного містка на схил, укритий окопами й сходами сполучення. Зіскочили на дно траншеї, пішли один за одним, спішно минаючи гострі повороти, і, врешті, за третім Янек майже наштовхнувся на вартового.

– Стій! – наказав солдат.

– Я комендант міста, – протиснувся вперед Павлов.

– Проходьте.

Після наступного повороту окоп розширився; тут стояв радянський полковник, який гукав у телефонну трубку:

– Повторюю: жодного солдата не пускай за встановлену межу. Війна закінчилась, і ти не маєш права кидати людей на видиму смерть заради спасіння кількох калік. У їх крові винен той мерзотник, який замінував.

Кинув трубку й привітався з Павловим.

– Здоров був, коменданте. Як справи?

– Евакуація закінчується. Тепер ще піду в форт і пошукаю.

– Хто це з тобою?

– Підпоручик Кос, – одрекомендувався Янек.

– Друг із польської армії. Ми разом у Берліні воювали.

– Ти сам підеш шукати?

– Та я ж сапер.

– Не клади голову під сокиру. Сапер чи не сапер – не твій клопіт. Ну й що з того, коли ще двох або трьох німців виведеш; адже вони самі прирекли на смерть своє власне місто.

– Я не по трьох хочу йти, хочу врятувати місто. Коли б пощастило знайти детонатора.

– Часу обмаль. Ота погань каже, що о шостій – всьому кінець. Думаю, ніхто краще за нього не знається на цій справі, – показав на полоненого.

В кутку окопу стояв гітлерівський майор з чорними саперськими вилогами, з завзятим фанатичним обличчям. Правою рукою в шкіряній рукавичці підтримував ліву долоню, замотану бинтом.

– Більше нічого не скаже, – додав полковник, – крім того, чим нас уже кілька разів почастував: «Після смерті фюрера хай гине весь світ».

– Я знав… – замислившись, сказав Павлов. – Знав про сотні вибухівки у старому форті, але де б я взяв транспорт і вантажників, щоб усе це вивезти? Треба було організувати людям якесь життя.

– Ти життя, а він смерть. Убив вартового, проліз до підземелля, і десь там поклав детонатора або, може, тільки завів годинниковий механізм, який ще з часів Гітлера там лежить…

– Коли ми його брали, підстрелив гвардії старшину, і старий солдат повернеться додому без ноги, хоч усю війну пройшов щасливо…

– Піду! – рішуче промовив Іван.

– Поїдемо, – втрутився Янек. – По-перше, швидше, по-друге, під бронею безпечніше і, по-третє, шукати допоможу.

– Дозвольте діяти, – попросив капітан. Кос теж виструнчився.

Полковник глянув на годинника, стрілки якого показували шістнадцять годин сорок три хвилини, і, на якусь мить замислившись, відповів:

– Не маю права заборонити.

Німецький сапер, видно, зрозумів розмову, а може, здогадався про її зміст, бо раптом глузливо засміявся.

– Блискавична смерть – хороша смерть! – сказав дерев'яним, приглушеним голосом.

– Маєш рацію: блискавична смерть – хороша смерть, – буркнув Кос і, підійшовши до нього, підняв руку.

Здавалося, що хоче вдарити, але хлопець лише зірвав німцеві з голови пілотку.

– Не каркай! – сказав коротко.

Віхура, сидячи на танку, розглядався довкола і говорив Густлікові:

– Невчасно ми сюди приїхали. Поки там що, треба б у інший бік повернути дишло, – показав на гармату.

– Сиди поки що.

Саакашвілі вже встиг поговорити з німцем і, повернувшись, сказав:

– Усе заміноване, і місто має ось-ось злетіти в повітря. Час тікати. Куди це Янек подався?

Єлень не відповідав, гладив по голові Шарика і розглядався довкола.

– Ти надіслав? – запитав раптом Григорій Віхуру.

– Що?

– Листа. До Гані й Ані, щоб приїхали.

– Вже й відповідь маю, – флегматично відповів Франек, витяг з кишені конверта й прочитав приписку пошти: – «Адресат вибув».

– Як це вибули? – здивувався грузин.

– Пошта не знає, – буркнув Густлік. – Може, кудись виїхали, а може, їх хтось украв, – розводився далі, але, помітивши Павлова та Янека, що підходили до танка, обірвав і попередив друзів: – Увага, наш командир повертається.

Повисовувавшися з люків, танкісти всміхалися і віддавали честь капітанові.

– Вилазьте з машини! – несподівано наказав Янек.

Послухався його тільки Шарик і радо затанцював біля свого хазяїна.

– Заспокойся! – наказав Янек і здивовано спитав: – Ви що? Не чули? Я сказав: з машини! Сам поведу!

– Машину передавати не дозволяється. Кажи, куди їхати, – заявив Саакашвілі, вигідніше вмощуючись за важелями. – Якщо тобі тісно, то можеш викинути кулеметника або навідника.

– Грицю! – застережливо буркнув Єлень.

– Що?

– Йди під три чорти, – порадив сілезець, залазячи до башти.

– Йдеться про те, – говорив Кос, підвищуючи голос, – щоб знайти детонатора і знешкодити його. Всі не потрібні, нащо ж ризикувати всім.

– Учотирьох швидше знайдемо, – стояв на своєму Єлень.

– Що значить учотирьох? Уп'ятьох! – сердито вигукнув Віхура. – Я в Берліні вже залишався сам, то ще досі, як згадаю, гикається.

– Там це в тебе пройде, – закепкував Єлень. Кос виліз на башту. Надів шоломофона.

– Запускай мотора! – скомандував, і враз загув двигун. – Шарику!

Пес стрибнув механікові на коліна, поповз до свого кутка, де лежала м'яка подушка, вишита метеликами й квітами.

– Місце Томаша вільне, – пояснив Янек, допомагаючи залізти в танк Павлову.

– Нормально, повний екіпаж, – додав Густлік.

Танк рушив по шосе, набираючи швидкість. За. хвилину вже мчали повним ходом, перетнули приміський лан, продерлися крізь садок і в'їхали на вулиці містечка. Тут лункіше гудів мотор, брязкали гусениці по бруківці. Дудніла луна, відбиваючись од стін порожніх будинків, що стояли з розчиненими навстіж вікнами й дверима. На всьому видно було сліди спішної, панічної втечі: лежали порозкидані валізи, які виявилися заважкі, стояв повний різних речей городницький візок з поламаною віссю, на середині бруківки біліла велика лялька.

«Рудий» трохи звернув убік: Саакашвілі обминав іграшку, щоб не потрапила під гусениці.

– Повільніше… праворуч, – командував Янек. Танк вирвався з-поміж будинків і липовою алеєю помчав до фортечного рову.

– Поволі… ще повільніше…

Під вагою «Рудого» затріщав і ввігнувся дерев'яний міст. Обережно, мов ноги розвідника, який скрадається до ворога, чалапали сталеві гусениці. «Рудий» скидався на звіра, що готується стрибнути.

Закрили люки. Всі прикипіли до перископів, окрім Віхури, який уткнувся в куток і закрив руками собаку на випадок раптового струсу.

Міст закінчився, по-іншому загудів двигун під склепінням фортечної