Юрій Володимирович Сорока - Хотин

козаків. Кров лилася широкою рікою. Праворуч від себе Микита побачив іще один намет, в якому не було ніякого руху. Не вагаючись, відкинув парусинову відлогу і ступив у темне черево намету. На мить ліхтар розгорівся сильніше, висвітливши у дальньому кутку серед килимів купу мотлоху. Пусто. Вже хотів пожбурити ліхтар на підлогу і йти геть, коли погляд упав на голу ногу, яка майже до коліна висунулася з-під безладно накиданого одягу в кутку. Микита різко підійшов до неї і кінчиком шаблі відкинув оксамитову ковдру, яка приховувала решту господаря ноги. На мить його обпекло повним зневаги й люті поглядом.

Не виказуючи й тіні страху на вродливому блідому обличчі, на козака дивилася величним поглядом вбрана в сукню з блискучої з темно-зеленим полиском парчі смаглява жінка. Мовчки звелася, потім піднялася на ноги. Схрестила на грудях руки й сміливо ступила назустріч Микиті. Струнка дівоча постать під сукнею напружилась і стала схожою на кішку, яка приготувалася до стрибка. Гарне обличчя в пасмах розпущеного чорнявого волосся виблискувало, як перлина у коштовній оправі. Очі палали. На мить Микиті здалося, що вона, беззбройна, зараз кинеться йому в обличчя. Але ні, ступивши ще крок, туркеня застигла на відстані витягнутої руки від запорожця. До нього долинули чарівні пахощі східних парфумів. Зі сміливим викликом поглядала в очі. «Я тебе не боюся, кате!» — красномовно промовляв цей погляд. Якусь мить Микита замилувався її хоробрістю і вродою. Розгубився і не зміг визначитися, що робити далі. Погляд темних, як ніч, очей відбирав силу й рішучість. Із цього стану вивів оглушливий гуркіт пострілу, який бахнув зовсім поряд. Микита здригнувся всім тілом, приклав до грудей правицю з шаблею, вклонився, не спускаючи з неї очей, і вийшов. У мерехтливому світлі не побачив тонкого леза кинджала, затиснутого у тремтячих пальцях.

Різанина продовжувалася. Турки, які встигли прокинутися, намагалися зорганізуватись, але не могли. Козаки все далі заглиблювалися в обоз, залишаючи на своєму шляху вогонь, смерть та хаос. Страшний переполох вчинився навіть у конаку Османа II, до якого залишалося не менше милі. Захеканий нумеджи, капітан султанських охоронців, бігав довкола наметів падишаха, намагаючись заспокоїти переляканих охоронців. Страху додавало ще й те, що постріли лунали звідусіль: де не було козаків, стріляли напівсонні аскери, зав'язуючи перестрілку між собою. На артилерійські позиції вискочив чималий табун татарських бахматів. Коні без вершників трощили майно гармашів і калічилися самі у темряві та гуркоті нічного бою.

Микита приєднався до чималенької ватаги запорожців. Тепер у намети заходити було небезпечно, тож їх розстрілювали й закидали смолоскипами на відстані. Від пожеж на бойовищі стало світло, немов удень. Якоїсь миті Микита помітив Горбоноса. На того з криком летів закутий у лати чорний, як вугілля, нумедієць. Несамовито виблискували білки вирячених очей. У руці над головою блискучий меч-німша. Максим спокійно дістав лівою рукою пістоль і діловито збив нумедійця з ніг влучним пострілом. Той за інерцією пробіг ще кілька кроків і гепнувся Горбоносу під ноги, Максим навіть не поворухнувся. Неквапно оглянув пістоль, устромив його за пояс. Потім переступив через труп і побіг далі. Микита, не гаючись, кинувся за ним. Пам'ятав, що той ще не зовсім одужав після поранення. Але несподівано для себе виявив, що за тридцятирічним Горбоносом не так легко встигнути.

— Та ну тебе к бісу! — махнув рукою Микита і пристав до гурту переяславців, що оточили три десятки яничарів і поступово вирубували їх, звужуючи коло.

Увесь цей час Сагайдачний мчав верхи на чолі двох сотень турецьким табором. З наскоку розносив турецькі загони, які починали чинити організований опір. З'являвся то тут, то там, і вище здіймалися вогні пожеж, голосніше волали помираючі вороги. Звідусіль сипалися на турків кулі, стріли та невмолимі шабельні леза. Все ж через годину гетьман зрозумів, що далі зволікати стає небезпечно. Час відходити, турки опам'ятались і почали насідати звідусіль. Повернувся до сурмача, який весь час був поруч.

— Давай гасло! Пора відходити!

Сурмач високо підняв срібну сурму, й над палаючим безладдям задзвенів різкий голос бойової команди. Його миттєво підхопили у полках і понесли запорожцям наказ відступати. Бій поволі почав ущухати. Через чверть години повз гетьманську варту потяглися навантажені скарбом обозні. З гуркотом котилися гарби й вози, оглушливо мекали череди кіз та овець, яких гамселили щосили ногами, киями та батогами. Вже зараз було помітно, що напад досяг своєї мети. Залишалося лише відступити з якомога меншими втратами.

Поволі й козаки передового загону почали відходити з турецького табору, що тепер нагадував стривожений мурашник. Закінчивши бій «галасом», запорожці ставали батавами у три ряди і готували до бою мушкети. Почався відступ. Під командою старшин перший ряд ставав на коліно і робив два залпи «через одного». У цей час дві інших шеренги відходили на десяток кроків, і готувався до бою другий ряд. Оббігши їх, козаки першого ряду похапцем забивали заряд у розряджені мушкети. Таким чином пройшли кілька сотень кроків. Розлютовані турки подекуди проривалися через мушкетний вогонь і зав'язували у лавах криваві сутички, однак майже одразу такі хоробрі падали долілиць, обливаючись кров'ю…

Микита, Максим та Андрій стояли поруч, спина до спини. Надто пізно вони здогадалися, що зайшли дуже далеко. Коли почули сурму, навкруги рябіло від десятків оскаженілих турків. Вони відразу несамовито кидалися на запорожців, однак скоро зрозуміли, що це небезпечно. Під ногами у козаків лежали тіла двох десятків необачних яничарів.

Утворивши коло за п'ять кроків, аскери шипіли і на свій лад лаяли «каферів».[45]

— Постріляють, як зайців, — сплюнув захеканий Андрій, — як дітей упіймали!

— Ще не упіймали, — глухо сказав Непийпиво. Йому було видно, як до них прорубується комонний козацький загін. Але за хвилину мушкетний залп турків примусив їх відступити, втративши кілька вершників. Микита бачив, як вони віддалялись, і з сумом подумав, що залишився тут не сам, а з обома найвірнішими друзями. Витерши рукавом кожуха спітніле чоло, крикнув у натовп:

— Ну, дияволи бусурманські, хто перший до козацької крові охочий, підходь!

— Та вони бояться, Микито! Нас аж троє, а вони одні! — Максим голосно засміявся.

— Тю, чого боятися? Раз ненька породила, раз і вмирати! — підхопив Андрій.

З натовпу наставили кілька яничарок.

— Прощавайте, друзі! В Отця Небесного зустрінемося, — спокійно промовив Микита.

Раптом наперед пробився чорбоджия у китайчатому тюрбані. Щось скомандував по-турецьки. Яничарки опустилися. Турки враз притихли, обпікаючи козаків повними люті й ненависті поглядами.

— Щось задумали, душогуби, — крізь зуби просичав Максим. — Хочуть живими взяти!

— А дзуськи вам! Нате ось! — Андрій скрутив закривавленими пальцями дулю і стромив її туркам. Кілька чоловік