Юрій Володимирович Сорока - Хотин

кинулося вперед, але, побачивши спрямовані на них леза шабель, повернулись у коло.

Минуло кілька хвилин. Натовп довкола козаків збільшувався. Постріли було чути все далі й далі: полки відходили, взявши велику здобич. Скоро заговорили гармати й гаківниці загону прикриття, що свідчило про завершення операції.

— Слава! — раптом крикнув Микита.

— Слава братчикам! — підтримали Максим з Андрієм, піднявши догори шаблі.

Турецький чорбоджия нервово зиркав на запорожців, чогось очікуючи. Нарешті через натовп продерлися четверо яничарів, несучи у руках сітки з тонких шовкових шнурів.

— Хай йому грець! — вигукнув Максим, коли сітки опутали його з ніг до голови. Спробував ударити шаблею, але його вже повалили на землю. По голові гучно вдарило щось важке, і свідомість поринула у дзвінку далечінь…

Першим почуттям, коли отямився, був біль. І Максим навіть не міг сказати, що болить більше: голова, у якій стукотять тисячі келепів, порубані груди чи вивернуті назад затерплі руки. До цього додавалася страшна спрага. Важкі, немов налиті свинцем, повіки не хотіли підніматися. Максим застогнав. Десь поруч почувся хрипкий голос Андрія:

— Живий, Максиме?

— Не знаю, — простогнав Горбоніс.

— Накрили-таки мокрим рядном бусурмани!

Максим поволі піднявся і сів, голосно застогнавши.

Нарешті вдалося розплющити очі. Перед собою у сивому мороку побачив обличчя. В опухлому, вкритому синцями і чорною сукровицею виді годі було впізнати вродливого Кульбабу. Оселедець йому розкуйовдився і нагадував кущ болотяної тирси.

— Ти такий гарний, Андрію, — простогнав.

— Ти ще себе не бачив.

— Де ми?

— Чорт його знає, яма якась. Тут вони полонених тримають. Коли нас укинули, тут двоє поляків сиділо. То їх зранку на страту поволокли.

— А Микита де?

— А он, під стіною. Йому теж дісталось.

Під вологою глиняною стіною дійсно лежав заюшений кров'ю Непийпиво.

Відчуваючи біль у всьому тілі, Максим переповз до Микити.

— Микито, братику, чи чуєш?

Микита у відповідь застогнав.

— Живий, чортяка!

— Та живий, я дивився, — сказав Андрій.

— Анафемська мотузка, — почувся голос Микити, — гадав, що руки відрубали.

Він повільно звівся, спираючись плечем до стіни.

— Що будемо робити? — спитав одразу.

— Зараз нічого, хіба вночі. Ми якраз посередині бусурманського табору. Не проб'єшся, — спокійно відповів Андрій.

— До ночі ще дожити треба, — сказав Максим.

— Хоч мотуззя це кляте зняти! — Андрій відхилив голову назад, намагаючись роздивитися мотузки, які здавлювали руки.

— У мене в чоботі ніж… був! — Микита подивився на свої босі ноги.

— Атож. І в мене був, — сумно посміхнувся Андрій.

— Микито, перевертайся на живіт. Я спробую розгризти. А ти, Андрію, гризи мої пута! Потім тебе розв'яжемо, — зраділо мовив Горбоніс.

Микита перевернувся і, зціпивши від болю зуби, чекав, доки Максим розгризе мотузки на посинілих руках.

— Чорт забирай! Так діла не буде. — Максим сплюнув. — Треба гризти по черзі, мотузки міцні, як казна-що. Давай, Андрію, відпочивай, потім Микиту будеш звільняти.

Андрій у знемозі відкинувся на вогку глину. Прямо перед очима стирчав зі стіни шматок загостреного каменя.

— Стривай! Що це? — роздивлявся, наблизивши очі. — Хлопці, та це ж кам'яний келепок. Таким у давнину користувались. Я такий колись на Січі бачив. Старі люди казали, що їх наші люди ще тисячі років тому робили. Треба його дістати!

Максим скоса подивився на камінь.

— Йди, гризи. Знімемо пута, побачимо.

Через деякий час мотузка на Микитиних руках подалася. Він потер зап'ястя і почав неслухняними пальцями розв'язувати Горбоноса.

— Та не смикай, клятий, боляче!

— А ти думаєш, мені було не боляче?

— Дідько б тебе взяв! Та розв'язуй уже!

Третім розв'язали Андрія. Він одразу ж схопив крем'яний молоток. На блискучій поверхні вирізнялися рівненькі сколи, що ними прадавній воїн гострив свою зброю.

— Хоч одному череп проломлю! — зловтішно промовив Кульбаба, приміряючи до руки знахідку.

— Тільки й того, — задумливо подивився вгору Микита. — Може, ще щось вигадаємо?

Максим знизав плечима.

— Може.

Нагорі, очевидно, зійшло сонце, освітлюючи своїми променями збиті з довгих нетесаних кілків ґрати, які накривали яму. До них було досить високо — не менше трьох сажнів. Гладкі, з втрамбованої глини стіни, не залишали найменшої можливості піднятися на поверхню. Тривалий час мовчали. Допікали спрага та біль у побитих тілах. Нарешті Андрій не витримав.

— Давайте хоч поговоримо?

— Говори, — байдуже подивився на нього Максим.

— Ні, правда, треба говорити, а то скиснемо зовсім.

— Правду кажеш, — озвався Микита. — Про що ж гутарити?.. У Переяславі хтось був?

Обидва заперечливо захитали головами.

— Отакої! Переяславці… А там добрий шинок є попід лісом… такий мед у шинкарки, такий липняк, що й гетьманові скуштувати. Та й шинкарка нівроку… Пріська! Вогонь баба! За золотого і нагодує, і напоїть…

– І обігріє! — посміхнувся Максим.

— Ні-і, — протягнув Микита, — це від душі. Гроші, щоправда, полюбляє. Але ж воно відомо — шинкарка… Як будемо жити, обов'язково заведу. Тільки на мед!

— Тож на мед… — Максим засміявся. Січовий характер не давав довго сумувати.

Почали жартувати, лише Андрій сидів мовчки. Замислено малював щось на землі кам'яним молотком. Потім підняв голову. Був незвично серйозний, хоча розпухле від побоїв обличчя виглядало кумедно.

— Як батько на Січ їхав, мені ще й семи не було. Відтоді й не бачив. А от тільки й зустрічі… шкода… Я, пам'ятаю, весь час собі уявляв, що його, як Байду, за ребро почепили, а він з лука султана поцілив. А він казав, навіть у Царгороді не був. Як попав на галеру до паші спочатку, так і був із ним десь біля Кизил-Кермену. А Данило з Остапом в Царгороді на палі… Я їх і не пам'ятаю майже. Так, лише трохи.

— Доля така наша, — тільки й вимовив Микита.

— Знаю… А я хіба що? На палю, то на палю.

— Ех! Самі винні. Треба було купи триматися. Та хіба встежиш?.. Дивно, що втрьох залишилися, дурна вдача!

— Не скажи, Максиме. Там таке робилося, що хто завгодно попав би. Та що я… Хіба ми перші? — постукав Микита Горбоноса по плечу. — Чи хіба жалкуєш за чим?

— Та не знаю, — відмахнувся Максим. Хвилину повагався і продовжив: — Багато за чим жалкую. Панові своєму борг не сплатив, а він тут, поруч. Дивний збіг… Грабовський, пам'ятаєте?

— Який?

— Ну той, з Кам'янця…

Андрій закліпав запухлими очима.

— Тю! Це не той Грабовський….

— Той самий, Андрію. Я в нього кріпаком був у Пилявцях. Сиротою ріс. У пана хорти добрі були, вчені… Пан полювання любив дуже. І синка свого привчав. А той хоч і малий, та дарма, любив гарно жартувати. Марек Грабовський його звали. То він, цей самий Марек, мене, як однолітка, та й не лише мене, частенько собаками цькував. А одного разу мало до смерті не зацькував: дивився