Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

не дуже багато знаю, але навіщо ламати голову? Скоро про все дізнаємось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина і наказному полковнику на нараді в гетьмана присутнім бути. Він тільки полковників викликав, щоправда, але я все беру на себе.

Іван лише знизав плечима:

– Панська воля, а наша справа – наказам пана полковника підкорятися. До гетьмана, то й до гетьмана.

Пилявецький замок, який являв собою чотирикутну кам'яницю з довжиною стін близько тридцяти сажнів і висотою мурів близько п'яти, стояв на правому високому березі річки Пиляви, тієї самої, що тепер спокійно несе свої зовсім не широкі води проміж пагорбів Хмельницької області під мальовничою назвою Іква. З точки зору фортифікації замок не мав будь-якого стратегічного значення в майбутній битві, котра ось уже кілька місяців готувалась на Поділлі. Він, щоправда, був непогано захищений за допомогою вод річки, котра тут розширювалась і, перекрита греблею, утворювала чималий ставок, через який до воріт замку тягнулася лише вузька стрічка суходолу. Але що його стіни могли вдіяти з обстрілом кількох сотень гармат, не кажучи вже про те, що опинись вона на шляху двох стотисячних армій, націлених одна на одну, неодмінно перетворилася б на мізерний острівець, котрий ці самі армії змили б, неначе вода морського припливу блискучу мушлю із жовтої стрічки прибережного піску. Як би не було, але нині ніхто й не думав використовувати замок як укріплений пункт, натомість надавши йому статус резиденції гетьмана, після того як Хмельницький покинув Маслів Став і на чолі війська вирушив на Поділля.

Нечай у супроводі Богуна проїхав греблею, виїхав розмоклою від дощів дорогою на пагорб, що на ньому було збудовано замок, і зупинив коня поблизу потемнілих від часу дубових колод замкової брами. Кілька хвилин оглядав протилежний берег Ікви, після чого звернувся до Богуна:

– Ти помітив, яку місцину Хмельницький залишив ляхам для табору?

Іван кивнув головою. Він добре зрозумів те, що мав на увазі полковник – лівий берег Ікви був низинним та болотистим, а після дощів перетворився на море тванюки, яка, втім, поки ще була прикрита зеленню трав, серед якої подекуди росли низькі зарості верболозу і кущі шипшини.

– Ляхи – це в першу чергу кіннота, – помітив він. – А для кінноти війна в багні – це найгірше, що з нею може трапитись. Головне, щоб ляхи вибрали для поля бою саме ці болота. Але ж вони не гірше нас з тобою знають про свою втрату переваги в кінноті, в разі якщо битва відбудеться саме тут.

– Звичайно, знають, – знизав плечима Нечай. – Ось тільки боюсь, що ми не залишимо їм іншого виходу.

Підігнавши коней, козаки зацокотіли по дерев'яному настилу мосту під замковою вежею воріт. Скоро вже були посеред схожого на колодязь подвір'я, де криті соломою конов'язі вздовж стін і внутрішні будівлі замку залишали настільки мало простору, що тут не змогли б роз'їхатися навіть десятеро вершників. Нечай, а за ним і Богун, передоручивши коней служникам, піднялися вузькими кам'яними сходами на другий поверх, де, використовуючи його найбільшу площу з-поміж усіх приміщень замку, було влаштовано приймальню гетьмана і його особисті апартаменти.

Перед дверима приймальні шлях козакам перегородив вартовий у червоному жупані і високій баранячій шапці з червоним верхом, але, впізнавши Нечая, одразу ж відступив.

– Багато старшини вже прибуло, Свириде? – запитав у нього Нечай.

– Майже всі, пане полковнику. Проходьте, його ясновельможність буде з хвилини на хвилину.

Переступивши поріг, опинилися у просторій світлиці, в центрі якої був розташований великий круглий стіл, застелений темною сукняною скатертиною, в кутку палахкотіли, потріскуючи, дрова у великому каміні, а під стінами стояли у два ряди широкі дубові лави, драповані таким самим сукном, що ним було накрито стіл. На лавах майже ніхто не сидів – усі присутні старшини стояли невеличкими групами по кілька чоловік, щось обговорюючи. Серед них Іван упізнав Джеджалія, Крису, Ганжу і Федоренка. Одразу ж за Богуном і Нечаєм у кімнату зайшов генеральний обозний Чорнота в супроводі полковника Кричевського. Привітавшись, приєдналися до одного з гуртів. Іван мовчки слухав неквапні розсуди старшини щодо становища у війську і останні звістки про переміщення поляків. За кілька хвилин і справді розчинилися двері, й до вітальні увійшов гетьман.

Хмельницький ступав пружним кроком упевненої в собі людини. На ньому, не дивлячись на те, що в камінній залі було досить тепло, була оторочена куницями кирея, одягнена поверх атласного, шитого золотою ниткою каптана. У руці мав срібну гетьманську булаву. Слідом за гетьманом до зали зайшов генеральний військовий писар Виговський. Богун, придивившись, упізнав у ньому одного з полонених під Корсунем командирів коронного війська і пригадав чутки про нього – мовляв, саме цього сухорлявого високого шляхтича Богдан-Зиновій викупив в одного з татар Тугай-бея за чистокровну арабську кобилу, пригадавши давні дружні стосунки під час служби в реєстровому війську. Щодо правдивості тих чуток Іван, звичайно, мав сумніви, але він дійсно бачив Виговського на майдані, де перед Хмельницьким була вишикувана верхівка польської армії, коли привів туди Калиновського.

Виговський тихо сів за стіл і, зачекавши, доки джури розкладуть перед ним писарське приладдя, подивився на гетьмана. Той кілька хвилин стояв мовчки, немов щось обдумуючи. На обличчі Хмельницького застиг той задумливий вираз, що його помітив Іван ще того пам'ятного дня, коли вперше побачив гетьмана в таборі під Жовтими Водами. Нарешті він обвів поглядом присутніх і мовив:

– Радий бачити всіх вас, панове старшини, в доброму здоров'ї, зібраних задля військової ради, під час якої ми розглянемо можливість поставити третю і, маю надію, остаточну крапку у війні з Польщею. Війні, яку ми почали з Божого благословення і щасливо проводили з його поміччю. Радий бачити вас і тому, що тепер, після літа, проведеного в боях, ми зустрічаємося з вами, побратими мої дорогі, не як гнані, котрі повинні стерегтися і зважувати на терезах кожне слово своє, а лиш як переможці і привідці стотисячного війська. І все тому, що нас підтримав народ! Хочу, щоб кожен з вас пам'ятав це.

На мить Хмельницький замовк і підійшов до гетьманського булавничого – одягненого у вишукані шати молодого козака з темно-червоною оксамитовою подушечкою у руках. Обережно поклав на ту подушечку булаву.

– Що ж, прошу всіх сідати на лави, – продовжив він після того.

Старшини з тихим гомоном і шелестом вбрання розсілися по лавах. Хмельницький теж зайняв своє місце, сівши у крісло навпроти присутніх, так, щоб мати з правої руки Виговського. Недбало виклав лікті на стіл.

– Нараду проведемо таким чином: спочатку пан генеральний писар