Люко Дашвар - Покров

здавалася їй галасливою, а на руїнах думалося… Прожиті роки розгорталися подіями, прикростями, радощами і втратами, майбутнє вигиналося величезним знаком питання, ніяк не розшифровувалося. Мама зуділа: «Повертайся до Києва, хрущовка на Воскресенці лишилася без нагляду, дім баби Нати можна було би квартирантам здати — все ж копійка, та й роботу слід шукати, бо з морквою на городі ми й без тебе впораємося». Тато підспівував: «Мама права, доню. Час знайти мету і рухатися до неї».

— А якщо мети немає?… — Мар’яна намагалася розібратися, чого серце хоче, та серце оглухло — не чуло, не відповідало.

Навіть баба Ната раз онуку обійняла, запропонувала альтернативу.

— А поїдь до Одеси. Там море, кавуни, бички… А які там хлопці!

— Якби з вами… — відповіла, прозріння — дзень у тім’ячко!

«Я не можу їх покинути, не можу. Як Поля Майдан! Мені треба повсякчас чути, як мама пиляє тата, бачити, як тато раз від разу все краще ворушить пальцями ніг, а баба Ната варить сто перший варіант страви зі звичайної курки, — приголомшено признавалася собі. — Я поїду, і вони не втримаються купи, розлетяться, як країна розвалюється на очах. Страшно. Хтозна, що принесе новий день?… Де опинюся завтра, якщо не буду поряд зі своєю сім’єю?! І чи зможу знову побачити їх: маму, тата, бабцю…»

Засоромилася. Наче зберегти свою сім’ю в розбурханій окупацією Криму і Донбасу країні — останнє діло.

— А хто ми є — без імені, без сім’ї? — страх пережитого на Майдані не відступав, і Мар’яна приголомшено відкрила для себе другу причину, яка не дозволяє покинути Дорошівку.

— Я боюся людей… — шепотіла в німоті руїн. — Не хочу знову бачити людей, у них милосердя не лишилося… Як же так? Що з ними сталося? Убивають своїх, рідних, нахиляють голови, коли чужинці приходять у їхній дім… От як я повернуся? Що — просто прийду на Майдан?… А там Галинку вбили, Гоцика, Макара, десятки інших прекрасних людей… Там Ярка ледь не зарізали, там — кров, всюди кров, і таке горе, а я — що? Тупцюватиму ніяково: а я жива… Для чого?! Що відбувається в нашій одній великій родині?… Розідрана! Одні воюють, інші пиво п’ють… А я — де?… У звичайному житті? Чи воно є? Там люди?… Не хочу бачити людей!

Та перед очі — люди, люди. Звичайне життя не здавалося, запрошувало: повертайся, Мар’яно, бо в дівках лишишся! Не подобається Хотинський? А він настирливий! Телефонує щодня, закидає sms-ками. «Мене оббрехали! Нам треба поговорити! Відгукнися!» — пише і пише. Не хочеш Хотинського, до Пітера придивися. Здається, він щирий, закоханий і трохи розгублений. Розпитаєш, яким боком Хотинський планував через тебе спадок Дорошів заграбастати. Бо той скарб — тільки Ярків по праву. Ти ж це точно знаєш — не один день в архівах промордувалася. І не вір уже казкам! Придумала собі ілюзію: отут родове гніздо Яркових предків, він сюди по мене приїде. Сама віриш?

— Ні… - признавалася. Намагалася уявити Яркове лице, та бачила тільки його бліду тінь, без свідомості, на матраці в підвалі. Дивувалася: як же так? Уже і лиця його не пам’ятаю? Проте і сама зимова зустріч із Ярком тепер, у весняному теплі, все більше здавалася Мар’яні схожою на казку.

- І нащо повертатися? Щоби зустріти когось… справжнього. Покохати… І сказати йому: у нас ніколи не буде дітей?… — видушувала з себе останню причину, яка міцно прив’язала до Дорошівки. — Краще вже біля своїх… грітися.

Та розмова Пітера і Хотинського не давала вже так зігрітися, щоби заснути. Питання не відступали: чому від неї, Мар’яни Озерової, залежить, чи отримають Хотинський і Пітер гроші?… Може, вона, сама не знаючи того, відшукала в архівах щось надзвичайне і важливе? Свідчення очевидців, яких не вистачає тим двом, виписку зі старої реєстрової книги чи спогади когось із родичів Дорошів? А може, Хотинський збрехав, що Ярко, як нащадок Самійла Дороша, не має права на спадок Яреми? Може, Ярко розповів йому, що кохає Мар’яну, і Хотинський вирішив його вбити? Чому? Навпаки! Мав би підговорити Мар’яну витягти з Ярка все до копійки. Ні, тут щось інше. Що? Продивитися би знову все, що в архівах нарила.

Усі матеріали, пов’язані з Мар’яниними генеалогічними розвідками, лишилися в хрущовці на Воскресенці, і то стало першою причиною, щоби повернутися до столиці.

«Мемуари лікаря Вернера продивилася лиш одним оком, спогади служниці Дарки, яка Перпетуї прислужувала, взагалі не читала, — згадувала прогалини, зупиняла себе. — Ні, зайве знову в тих папірцях копирсатися! Якби все то мало вагу, Хотинський би не відстав. Знову би навідався в Дорошівку, — супила лоба, думала, у голові виникали кримінальні версії. — Може, Хотинський знає, що всі мої матеріали в Києві? У порожній хрущовці? А як він уже поцупив їх? Перевірити би…»

Другою причиною стали нирки: нагадували про себе ледь не щодня.

— Щось ти надто бліда, квітко моя, — бабця Ната першою запідозрила неладне.

— Утомилася, — відмахувалася Мар’яна. Нащо рідних своїми болячками турбувати, коли у всіх одні молитви: хоч би тато піднявся. Та бабця мала гостре око.

— Сходи до Кривошиїхи, хай полікує тебе, — все наполягала.

— Не піду я до неї, не вірю їй!

— Тоді в місто їдь, до справжніх лікарів! — не відставала бабця.

Добилася би свого, та в останній день весни, коли квітучі сади перетворили Дорошівку на духмяну білу хмару, що опустилася на землю, біля будинку Озерових зупинилася автівка. Мар’яна перелякалася — Хотинський?

З автівки вийшли двоє ділового вигляду чоловіків у костюмах і краватках. Один — рухливий, ніби енергетиків перепив, другий — більш спокійний, тримав у руках діловий портфель.

— Мар’яна Валентинівна Озерова? — чемно спитав.

— А ви?

— Ми з Української ін’юрколегії, - чоловік показав Мар’яні посвідчення.

— Не чула про таку організацію.

— Ми представляємо інтереси українських громадян, які мають право на отримання спадку за кордоном.

- І до чого тут я?

Спокійний усміхнувся ввічливо.

— Знаю, ви шукали нащадків Яреми Дороша.

— То протиправно?

— Люди мають право в приватному порядку шукати хоч родичів, хоч чужих предків, але то не матиме ніякої юридичної сили в тому випадку, якщо вони хочуть отримати реальний спадок. Для цього існує наша організація, — чемно пояснив спокійний.

— Але ми в іншій справі, - швидко додав рухливий, кивнув у бік автівки. — Пропонуємо з нами повернутися до Києва, де маємо ознайомити вас із деякими офіційними документами.

— Щодо спадку Яреми?

— Знаєте про спадок? — здивовано усміхнувся рухливий.

Чоловіки перезирнулися.

— Невже в Яреми є нащадок? Він живий? Ви його знайшли? Бо я намагалася… І марно! — Мар’яна загорілася.

— Ви зможете