Люко Дашвар - Покров

не зробиш її щасливою, Хотинський! Відступися! Я… віддам тобі свій відсоток!

— Скоро я сам… зможу дати тобі купу бабла! Але не дам! Ти порушив наші домовленості!

— Якби не я, ти би взагалі ніколи не дізнався про спадкові справи! — вибухнув Пітер. — Ти скопіював мої записи з польських архівів! І тільки завдяки тому здогадався…

— Петре, друже! Нащо ти взагалі приїхав в Україну?

— Я тут народився… І Майдан… Хіба тобі не боліло?!

— Маячня! Хоч мені не бреши! Ти навколо Мар’яни крутився! Хотів героєм для неї стати?!

— Я кохаю її.

— Кому ти ліпиш?! У тебе в Монреалі дружина француженка і двійко пацанів.

— Ми розлучилися ще торік!

— Та до біса! Ти не на Мар’яну запав! На гроші!

— Навіть не хочу відповідати! То марно! Ти — псих! Може, Мар’яна і не буде зі мною, але і з тобою — ніколи!

— Що ти можеш?!

— Не забувай! Ти вбив Ярослава Раєвського!

— А хто стояв поряд?

— То був не мій план! І в мене не було ножа!

— У тебе ніколи не було і не буде характеру, Петре! — Хотинський захлинався від люті. — Ти не здатний на справжні ризиковані вчинки!

— Я на Майдані бився! Поряд зі мною гинули люди, поки ти кумекав, як використати мої матеріали…

— Годі! Забирайся, бо той ніж… усе ще при мені! Я не жартую, повір, Кравчук! Мені є що втрачати…

Пітер відступив до автівки, зиркнув на Хотинського презирливо.

— Це огидно! Ти не кохаєш її.

— Е, друже… Мар’яна — не жінка! Мар’яна — квиток! Без квитка грошей ніхто не отримає! Ні я, ні ти! А будеш мовчати — матимеш свій відсоток. Непогані гроші, до речі. Купиш човна!

Хотинський штовхонув Пітера до автівки, глянув на годинник, роззирнувся бридливо:

— Сракожопівка… Хоч би ларьок із кавою поставили.

У баби Нати щоранку зорганізувався свій сільський ритуал. Брала літрову банку, йшла до Марії по молоко, на зворотному шляху обов’язково повертала до розкидистої шовковиці, під якою вже чекала онука.

— Що? З самого ранку цигарками труїшся? — питала бабця для годиться. — Пий молоко, нейтралізуй токсини!

Того ранку все криво. Марія клопотала навколо несподіваного гостя, якого їй Аїда підсунула, пообіцяла бабі Наті: сама молочко принесу згодом, не трудіть ноги. Під шовковицею відкрита пачка сигарет, а онуки — й сліду.

— А все той блядун, — буркнула мудра баба Ната, пішла садом. Роззиралася.

Мар’яна сиділа за сараєм поряд зі складеними дровами — закам’яніла, дивилася в землю, вуста тремтіли. Баба присіла поряд.

— Що?… — спитала рішучо.

Мар’яна глянула на бабцю гірко.

— У мене дітей ніколи не буде. Кривошиїха сказала…

— Та ясно, що від того блядуна не буде! Це я тобі й без Кривошиїхи скажу! Від такого гріх народжувати. Жени те гівно, поки не прилипло.

— Чула щось? — Мар’яні сльози на очі.

— Нічого не чула. До Марії по молоко зайшла, а воно сидить за столом, як засватане, і кривиться, наче йому об’їдків поклали. А Марія йому яєчню з яєць свіженьких, курку зарізала… — баба Ната плюнула спересердя, онуку по плечу поплескала. — Жени його!

— Бабцю… Скажи йому, що мене нема. Померла, втопилася, з глузду з’їхала — не повернуся!

— Квітко моя, я залюбки… Та краще сама йому в харю плюнь.

— Не можу.

— Права Аїда: в батька вдалася!

— Ні, не тому… Хотинський упевнений, що Ярка вбив. А я не витримаю, все йому вихлюпну.

- І рукам волі дай!

— Дала би, бабцю, та не можна, щоб він дізнався: Ярко живий.

— Такий страшний той блядун?

— Не знаю… Розумію тільки: спадок Дороша справді є. І Хотинський через мене його отримати хоче. Чому? Не знаю! Усе це якось пов’язано з Ярком. Я розберуся… Тільки би Хотинський про Ярка не знав.

Бабця зітхнула.

— Собаку треба. Я вам від початку товчу: заведіть собаку! Спустили би гавкуна, взагалі би без розмов обійшлися.

Мар’яна до старенької притулилася, як те щеня.

— Допоможеш?

— А чого сльози? Усміхнись! Жити не страшно, квітко моя, коли бабуся поряд. Бабуся і не таким пердунам підсрачників давала…

Рівно о восьмій стильний, як з німецького каталогу, Хотинський увійшов на подвір’я Озерових. Чемно схилив голову перед старою, що курила на ґанку.

— Мар’яна вже прокинулася?

— Прокинулася, — кивнула бабця.

— Можна в дім пройти? — вже намірився оминути стару.

— Не можна.

— Перепрошую?!

— Ми тут подумали… Нащо Мар’яні таке гівно…

Хотинський завмер на мить ошелешено. Налився люттю. Вхопив бабу Нату за руку, потягнув від порога. Впала.

— Побалакаєте ще! Знайду вам у психушці компанію!

Вхідні двері розчахнулися — на порозі блідий Валя в інвалідному візку.

— Не смійте торкатися нашої мами!

Хотинський — руки вгору: соррі! Стара марить, перечепилася, впала, хотів допомогти їй підвестись!

— Покиньте наш дім! — Валя вчепився в підлокітники візка, тремтів.

Хотинського теліпало — йшов на Валю, все пофіг!

— Спершу я побачу Мар’яну! — вхопив візок, смикнув на себе, аби зі шляху прибрати.

Валя вчепився Хотинському у волосся.

— Хто тебе народив?! Жінок не можна кривдити! Не можна!

— Подискутуємо… тату! — Хотинський відірвав від себе Валині руки, штовхонув ногою від порога візок так сильно, той аж дзенькнув. — …При нагоді! — глянув Валі у вічі. — Що?!

Валя дивився за спину Хотинського. Хотинський і собі озирнувся: біля хвіртки завмерла ошелешена Марія з літровою банкою молока в руці, а до ґанку мовчки мчав величезний кудлатий собака. Хотинський відскочив. Собака підплигнув, повалив людину на землю, де все, як годиться: волога трава, нормальна сільська багнюка, хробачки, мошкара… Морду — до поголеного лиця, загиркав, слина з пащі — Хотинському на щоки.

— Гашко, геть! Здуріла?! Геть! — заверещала Марія.

Собака відступив на крок, гирчав, не зводив із Хотинського налитих люттю очей.

— Маріє, який же у вас пес правильний! — казала баба Ната сусідці, коли Хотинський здимів, так і не побачивши Мар’яни.

— Гашка — сучка! — уточнила Марія.

— Ще краще! Ми пару цуценят візьмемо, коли ощениться. А то я своїм уже мізки виїла: собака потрібний, кажу, а вони щось і не чухаються. Еге ж, Аїдо?

Бліда Аїда тремтячими руками намагалася вирівняти покривлений від удару важіль інвалідного візка, бурмотіла розгублено:

— Дарма ви веліли мені в кімнаті чекати! Дарма… Я би цього стилягу…

— Яка ти дурна, Аїдо, — із прикрістю відповіла бабця. — Такий гарний день! Зятьок мене мамою назвав. Чула?!

— А де Мар’яна? — спитав Валя стривожено.

— Веліла їй подалі від хати бути, біля старих руїн перечекати, — відповіла стара. — А ти хотів, синку, щоби вона все те неподобство бачила?

І без бабиних настанов Мар’яна часто блукала старим панським садом навколо руїн. Навіть тиха Дорошівка після абсолютної німоти залишків панського маєтку