Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

стало зрозуміло — сільський актив не впорався із поставленим завданням хлібозаготівель і хлібоздач. Вони опинились в облозі разом з селянами… і з куркулями, і з розкуркуленими, і з біднотою. Чорна дошка — це надгробок…»

Телевізор змінив тональність із радісної на сумну й продовжував розповідати про Голодомор: «Телеграма Косіора та Чубаря керівникам Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей вимагала негайного виконання Постанови, щоб показати, як радянська влада вміє безжалісно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх поплічниками».

Ліда вже не гортала записник, списаний не більшими, ніж макова зернина літерами, а лиш згадувала те, що їй розповідав перед смертю дід. Інформація з телевізора і конкретна історія одного окремо взятого села злились воєдино. Ліда сиділа в кімнаті сина, за його письмовим столом, продовжувала дивитись на яскраві цятки у вікнах її сусідів по місту. Байдуже спостерігала, як ці цятки одна за одною зникають — бо ж люди не можуть лишити свічки запаленими на цілу ніч, може статись пожежа. Саме в цю хвилину Ліда розуміла, що минулому не помститись. От ще вчора вона ненавиділа всіх, хто винищував рід український, лиш нещодавно кортіло їй дізнатись, хто нащадки тих вбивць, які несли на своїх багнетах голод, ким вони, ті нащадки, стали, що роблять тепер, у сучасній Україні, як їм ведеться, як живеться, чи сни погані не навідуються, чи не приходять у тих снах пращури з покаянням. А тепер стало байдуже до всього. Те було й минулося. Єдине, що лишилось у душі, — бажання, аби цього більше ніколи не повторилось. Ніколи. І тут уже завдання для неї, для її сина, для онуків, які будуть жити на так щедро здобреній кров’ю землі. Завдання не з легких — не забути, не дозволити, аби спомин про великий і нещадний Голодомор не став черговим для галочки дійством. Треба дивитись уперед. І при цьому все пам’ятати! Ліда взяла ручку із синового столу й написала цю фразу на останній сторінці дідового блокнота. Тут і місце лишилось тільки для одного-єдиного короткого речення, для фінального акорду.

— Лід, іди сюди, тут цікаво розповідають, — кричав з кімнати Ігор. — Я навіть гадки не мав, що були ці чорні дошки. По суті повна ізоляція. Лідо-о-о!

— Дивись, дивись без мене, — кричала у відповідь дружина. — Я звідси все добре чую.

— У тебе все гаразд?

— Так.

Коментатор говорив: «Одинадцятого грудня керівництву УСРР надходить шифрограма Молотова і Сталіна з вимогою негайно судити і дати п’ять, а краще десять років тюремного ув’язнення за невиконання хлібозаготівельних планів колгоспами та селянами…»

Далі всі слова розмила ніч, поцупила стара злодійка до себе в обійми і Ліду, і її чоловіка, і телевізор. Прокинулись вони від того, що у двері дзвонили. Ліда подивилась на годинник, який показував першу годину ночі, а її чоловік на телевізор, де транслювалось еротичне кіно.

— Це Сашко! — сказала Ліда й побігла відчиняти. — Ключ з дверей не витягла.

— Щось довго гуляє, — повідомив батько й, потягуючись, пішов до спальні, на ходу загасив свічку, яка, оминаючи скляний паркан, пустила густі воскові сльози на підвіконня.

32-й

По обіді під сільрадою у Веселівці зібрався мало не увесь тутешній люд, окрім лиш зовсім старих та немічних, які не могли і з ліжника злізти. Чоловіки протирали паморозь із вус та борід, мляво махали червоними від холоду руками й закликали один одного до активних дій. Жіночки стискали в обіймах довгасті сувої — немовлят, хилитались із ними, аби малі не плакали. Старшенькі дітлахи ховались за маминими спідницями, визираючи з-під шарів намотаних на голови й зав’язаних хрест-навхрест під руками хусток, мов залякані звірята із нір. Вдягнені в обдерте шмаття незаможники та члени їхніх родин стовбичили поруч із тими, хто ще півроку тому був майже паном. Від сих панів залишилась хіба що назва, яка приклеїлась до них, мов муха до липучої стрічки. Селяни вже й не вкладали у слово «куркуль» образливого смислу. Кажучи про якогось там Петра, додавали «куркуль», щоб не плутати його з Петром, у якого й хати нема, — ходить селом, світить голим задом. І усім було зрозуміло, що мова йде про того Петра, котрий став куркулем лиш за те, що в нього хата була під бляхою, а тепер він такий самий голодранець, як і інший.

Людська маса повільно коливалась, сходила нервовими хвилями, голови здіймались та опускались, коли здавалось селянам, що хтось вийшов із сільради. В очікуванні відповідей на свої питання, аби зняти напругу та вихлюпнути накопичену злість, незадоволені гамселили по подвійних дверях колгоспної комори, зачинених на широку штабу з чималим навісним замком. У хід йшли кулаки, ноги, а хто використовував і держака від захопленої із дому про всяк випадок сокири. Жінки верескливо гукали Паламарчука та голову колгоспу, які зачинились на нараду в червоній кімнаті:

— Агов, де ви там поховались? Чи, може, наше доїдаєте? — час від часу натовпом проносився сміх, але він швидко стихав і над юрбою застигало, наче заморожене, відчуття, яке буває, коли чекаєш на звичайнісіньку літню грозу, а отримуєш натомість з піднебесся град розміром із куряче яйце.

— А не вийдете, то виведемо, — із останніх сил кидав у натовп старий Пилип з козацькими вусами й відразу потому повільно опускався до землі — ноги підгинались, бо крик той забирав у нього всю його невелику силу.

— Або й виволочемо! — різко додавав чийсь молодий голос, але кому він належав, зрозуміти було важко, бо товпище весь час хиляло з боку в бік.

— Виносити їх, супостатів, саме час та складати штабелями отуто, — кілька разів повторив хриплим голосом, дивлячись в одну точку попереду себе, Гаврило Малиночка.

Біля Малиночки пліч-о-пліч тупцяв молодший Терновий у своєму бобриковому півпальті та батьковій шапці. Лесь нишком спостерігав за Гаврилом.

— Виносити, — ще раз прохрипів чоловік.

Від його дряпкого тембру віяло могилою, а в погляді Гаврила проблискували зародки легкого божевілля. Широкі, мало не на всю райдужку зіниці перетворили звичну ясну зелень Гаврилових очей на темно-сіру каламуть. Чоловік переступав із ноги на ногу й стискав кулаки. Кадик конвульсійно шарпався на худій шиї. А та шия поросла рудуватою рослинністю, яку й бородою назвати не можна. Малиночка занадто часто облизував на вітрі потріскані губи, від чого вони спочатку робились яскраво-червоними, а за хвилю вкривались білими рівчаками. Селянин ще раз, востаннє, виголосив свою єдину фразу про те, що треба когось-там складати штабелями, і по-диявольськи усміхнувся. Від цієї натягнутої усмішки у двох місцях тріснула тонка шкіра на