Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

зна, можливо, за кілька десятиліть та пам’ять таки дасться взнаки й багатомільйонний народ візьметься до дій. А поки що багато хто зробив перший крок — запалив свою свічку у вікні власної тихої та теплої оселі: чи комфортабельної чи занедбаної — то вже не важливо.

Ліда стоїть біля вікна кухні й вдивляється в далечінь, намагаючись полічити усі ті невеличкі язики полум’я, що з’явились і ще утворюються у сусідніх будинках й у тих, які знаходяться далі, за найближчими від її дому, і від яких видко лиш верхні поверхи. Раптом до неї доходить, що в її оселі ще не запалений вогонь пам’яті. Вона боляче ляскає себе по стегнах та гукає голосно, аби її почули у вітальні:.

— Ігорю! Ігорю! Ігорю, де свічка?

— Яка свічка? — своєю чергою, тихо питає чоловік, який щойно зайшов до кухні. Його спокійна манера спілкування бісить Ліду. — Ти чого без світла сидиш? — У кухні спалахує світло. — Помішай картоплю, бо ж горить!

Чоловік підходить до сковорідки, на ходу хапаючи пухку стьобану рукавицю й вставляючи в неї правицю. Береться за гарячу ручку, спеціальною тефлоновою лопаткою підважує нарізану скибочками бараболю і, мов професійний шеф-кухар, одним махом перевертає її іншим боком до пательні. Картопля хизується зі сковорідки темно-коричневими боками та хижо шкварчить, плюючись дрібними крапельками розпеченої олії. Ігор виконує біля плити щось на кшталт ритуального танцю, намагаючись уникнути масного бомбардування.

Тим часом Ліда, кидаючи кпини щодо чоловікової здатності вправно виконувати хореографічні етюди, заходилась нишпорити по закутках кухні та поличках меблів. Вона рвучко витягає полиці, викидає на підлогу зіжмакані поліетиленові пакети, лляні серветки, рушники і насамкінець дістається до товстої, п’ять сантиметрів діаметром, білої декоративної свічі. Цю глибу просто не можна назвати свічкою, бо ж її розміри та пафосний вигляд не дозволяють язикові повертатись в іншому напрямку, ніж у тому, аби вимовити, дивлячись на неї: «Свіча». На свічі срібними пацьорками-павутинками виведено обриси матері й дитини в профіль. Ті два силуети тягнуться руками й усіма своїми прозорими тілами до хреста. Сам хрест, на відміну від обрисів людей, повністю залитий золотою фарбою і лиш обведений сріблянкою. Сей витвір ритуального мистецтва був куплений у церковній крамниці, коли хрестили Сашка. Малому тоді було років зо п’ять, і він хапався за свічу, навіть намагався її відкусити, бо думав, що то гігантське морозиво. Від часу придбання майже метрова свічка втратила одну третину свого білого тіла. Її ставили у двохсотграмову склянку, аби не впала, та ставили на підвіконня у день вшанування чиєїсь пам’яті. Коли по телевізору та радіо впродовж дня нагадували: Афганістан, чи Чорнобиль, чи… Голодомор.

— І чого вони щороку в інший день вшановують? — запитав Ігор.

Він насипав собі повну тарілку смаженої картоплі, понишпорив у холодильнику на предмет котлет, взяв собі дві, витяг з трилітрового слоїка квашену помідору, подумав хвилю й дістав ще одну та пішов із таріллю до вітальні. Звідти почулось характерне шипіння, яке зазвичай спричиняє старий телевізор, який уже увімкнули, але він ще не нагрівся до пуття. Після шипіння до квартири увірвались бравурні звуки ротарівської «Хуторянки». Ігор гучно підспівував з набитим ротом.

— Ігорю! — закричала Ліда і тут-таки виникла у дверному отворі.

Жінка покрутила біля скроні вказівним пальцем і багатозначно підняла плечі.

— Ой, сорі, забувся, — зреагував на ситуацію чоловік і потягнувся за пультом.

На центральних, загальноукраїнських та місцевих каналах відгодовані чиновники, численні аналітики, псевдо-і непсевдоісторики, модно вдягнені ведучі витонченою українською чи навіть російською мовою, а іноді й суржиком сповіщали про факти геноциду під час Голодомору тисяча дев’ятсот тридцять другого — тисяча дев’ятсот тридцять третього років. Розводили полеміку про те, що цей факт ще остаточно не доведений. Перебивались ці страшні одкровення рекламною паузою, у якій або смажили курку й поливали її «корисним» соусом, або закликали відвідати «Макдональдс», або провести незабутній час із коханою в ресторані італійської кухні.

Ліда перехопила пульт, натисла одна по одній кілька клавіш. Клацала доти, допоки не знайшла спокійного, але страшного у своїй лаконічності документального фільму про українське село початку тридцятих років. Диктор низьким приємним голосом розмірено вів свою оповідь про грудень тридцять другого. Ігор та його дружина, яка присіла на бильце дивана і так застигла, вп’ялись поглядами в екран і вже не могли поворухнутись. Чоловік відклав убік тарілку — апетит кудись подівся. Розповідь, позбавлена будь-якого пафосу та натиску, просочувалась усередину цих двох слухачів і заводила потужний двигун у їхніх серцях. Стримуючи серцебиття, Ліда попросила чоловіка:

— Я не можу цього слухати, здається, помру.

— Може, вимкнемо? — Ігор з надією подивився на вечерю, яка підступно холола.

— Не можна, Олексійовичу. Треба слухати.

Ігорю спливла із закапелків пам’яті розповідь його батька, який саме народився у рік панування в Україні голодної смерті. Розповідь про бабусю Софію, котру він, онук, ніколи не бачив. Померла жінка, залишивши Ігоревого батька, Альошку, чотирнадцятирічним хлопчиком. Тата свого Альошка не знав — у матері не було чоловіка. Прізвище носив мамине. Сусіди шепотіли в спину Софії образливе слово «нагуляла». Вона щось розповідала про Голодомор сину, а той уже в поважному віці ніби й розповідав якісь історії Ігорю, але про що саме там йшлося, Лідин чоловік зараз достеменно не пам’ятав.

Випірнув зі своїх згадок — слухав, що каже телевізор.

«Першого грудня Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею в районах, які не виконували зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі в колгоспах, — говорив монотонний чоловічий голос, а на екрані виникали світлини померлих від голоду дітей, старих, жінок та чоловіків. — До переліку районів, що не виконали зобов’язань, потрапили дванадцять районів Чернігівської, чотири — Київської та чотири — Харківської областей. Третього грудня в низці районів заборонено торгувати м’ясом і тваринами. З шостого грудня ці райони, а також окремі села почали заноситися на так звані чорні дошки».

— Чорні дошки, чорні дошки… — сомнамбулічно повторювала Ліда, ніби боялась забути словосполучення.

Документальні чорно-білі хроніки з мінорним музичним супроводом без попередження в один кадр змінились на яскравого зайчика, який у веселій пісеньці наполягав на тому, що треба їсти кульки фірми «Нестле». Реклама! Ліда побігла в синову кімнату. Шукала там брунатний дідів блокнот. Знайшовши, нашвидкуруч перегорнула сторінки, аж поки не виявила потрібного їй запису.

«Веселівку занесли до чорної дошки. Це все. Кінець. До цього можна було бодай якось вижити. Люди ходили до інших сіл, до міста — вимінювали одяг на хліб, крупи, картоплю. У магазин привозили харч — гнилий, неякісний, але привозили. Працювала їдальня при колгоспі. На початку грудня