П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

використати опис священних бовванів, який зробив Лонгі з живопису XIV століття (Чимабуе, Стефано Фіорентіно, «просторовий» Джотто)

(12 травня 1974)

У саду вже виросла густа трава; і навіть напівдикі рослини, як акація, які навіть у Римі можуть розростися у грязюці вздовж облуплених мурів чи прогнилих заборів й у серці найбагатших житлових кварталів, квітнули буйним цвітом. Вода від дощу, який випав удень, назбиралася у тих кволих рослинках, і через несподіване потепління рослини розлили свої пахощі.

Перед будинком Карло ріс великий сад. Певна річ, це був міський сад: трава у ньому була гарно викошена, кущі самшиту добре доглянуті, росли високі сосни; та попри це, щойно увійшовши в сад, майже не можна було бачити навколишні будинки, котрі розташовувались у житловому кварталі (маєтки, зведені за останні десять років), тож здавалося, що зненацька опиняєшся у самому серці сільської місцевості.

Звісно, та сільська місцевість не мала нічого спільного із селом, у якому бував Карло дитиною та підлітком (яка стала САМЕ ТІЄЮ сільською місцевістю); і все-таки саме через те, що вона видавалась такою чужою, виникало надзвичайно кілке й майже болісне відчуття, ніби перебуваєш посеред сільських просторів, де природа поставала у всій своїй таємничості.

Повернувшись з вечері, про яку я писав у попередніх розділах, і зайшовши до оселі, Карло (може, трохи напідпитку через те бісове вино, зроблене на триклятих пагорбах, які називаються якось по-німецькому) побачив перед собою дивовижне видовище; чи радше — видіння, головним героєм якого був його батько.

Нотатка 65bis

СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ САД

Посеред саду, у реалістичному кріслі з лози, які саме ставлять у садках, сидів його старенький батько. Світло у садку було не електричне, помірне й журливе через свою елегантну стриманість. Та яке є майже обов’язковим у світі, що керується правилами, які рідко порушуються, і таким годиться освітлювати садок у глибині багатого кварталу, беззахисний перед нічним безгомінням стародавньої весняної ночі. Це було світло передовсім галактичне, яке йшло просто від зірок.

Старий сидів мовчки, ніби все вже було сказане чи говорити було зайве. Оскільки я створив і вигадав це видіння, маю зазначити, що Анахронізм може віднайти своє втілення та актуальність, але це трапляється не випадково. Саме завдяки необхідності, щоб Минуле залишилось у зухвалому теперішньому, він стає балакучим. Дійсно, йдеться про повернення назад та ефемерний перегляд по-новому; втім, це трапляється, коли трапляється. Поруч із батьком, на траві Саду, що повернувся у далекі часи, — які теж були ефемерними, хоч і були наділені усталеністю, яка наразі вже неможлива й про яку вже й думати годі, — сиділа Завбачливість. На додачу до безсоромності, притаманної снам, вона була вдягнена зовсім не за модою Епохи, що добігає кінця, тридцятих чи двадцятих, — але, я б сказав, навіть не сорокових чи п’ятдесятих! Де там! На ній була римська тога.

Рядочком перед нею стояли четвірко маленьких Божків, — і через те, що вони були там, певна річ, не у Карло, який бачив їх у видінні, а у мене, — на очі наверталися сльози.

О, це були Божки простої Італії, котрих селяни, уздрівши колись витісували з дерева, роблячи ці недолугі й дитячі вироби, які, однак, були чарівливо-безцінними витривалими, чого ніколи не зазнавав жоден освічений поет!a[162]

Вони не світилися Розумом чи Розсудливістю, це справді так: але мене зворушує не людський Розум чи Розсудливість. Справа була лише у їхній Реальності, й у тому, як вони невинно призвичаювались бачити її, виражати її, поки не досягнуть її витонченості, котру жодна мова описати не в змозі, не сказавши про них те, що вже втрачене, те, що лишилось невисловленим, не успадкованим від предків, бідолашні створіння, котрі жили так жваво, сповнені такого бажання, такої цнотливості. Перший божок тримав серп, другий — плетений наплічний кошик, повний винограду, третій — сокири, четвертий, усміхаючись, — гілку з налитими бруньками.

Позаду батька стояла Вихованість та троє її доньок. Попри те, що вони, звісно, були витонченими й лагідно всміхалися, не було в них нічого напускного. Вони щиро вірили у доброту інших та у безсторонність добра; щиро вірили у правила, які керують життям; втім, їхня віра була інстинктивною, запізнілою, доньчиною, успадкованою, але саме тому, — хай це й видасться нісенітним, — досконалішою та захопливішою. У гарних манер було ідеальне прадавнє джерело, завдяки якому в сьогоденні вони були природними. Стриманість, розсудливість, слухняність, радість, повага, смирення, героїзм — усі ці риси були ніби другою натурою. У них зовсім не було ворожості, яка буває у тих, хто, в якусь історичну мить, створив джерело цих норм; вони приймали їх, старанно послуговувались ними в житті, саме завдяки їм набуваючи своєї вихованості; дочки були достоту як матір, усі четверо однаково готові до жертв, яких вимагають природа та влада, що сплелися між собою, але не через ідеологічну хибу, а через реалізм: той реалізм, про який не думають, а проживають власними тілами, лагідними очима, усмішками убогих, у дивовижному, але слухняному волоссі, ніби рослини чи шерсть тварин; заледве обтесаною зовнішністю з приплюснутим носом, втім, достоту такою, як і в тих, хто подібний до гарних та бездоганних батьків і матерів.

Поряд з Ґраційністю стояла її сестра Ощадливість. Сестри були викапаними копіями одна одної. Ощадливість мала двійко синів, котрі бавилися поруч. Гралися у м’ячики, але то були м’ячики не куповані, а ті, які діти часом роблять з чогось іншого, наприклад, колись їх робили з пляшок з-під газованої води (хтось, певно, ще пам’ятає): це було двійко нормальних, невинних діток, вони широко й кумедно посміхалися, мали чубчики трохи в пилюці, гарно поголені потилиці й тендітні тільця.

Колом, повернені обличчям одне до одного, стояли Слухняність, Терпіння, Смирення, Жаль, Радість, Добра Воля, Здоров’я, але поруч також були Непослух, Нахабство, Грабунок, Жорстокість, Гнів, Насилля, Хвороба — усі вони були сестрами й усі мали однаково смішкувато-дикий погляд, однаково плавно й по-простому рухалися й усі відчували те саме почуття легкого й майже радісного сорому за те, що присутні тут.

Всі вони були Божествами. Ймовірно, батьковими. Проте їхні стосунки з ним були позбавлені владності, навпаки, здавалося, що вони прийшли не для того, щоб направляти чи командувати або взяти життя батька, який сидів поруч мовчки, під своє покровительство, а щоб прислужитися йому. Дивовижна святість та проста реальність були їх другою натурою.

Поруч стояв Кінь, він теж був Божеством, тільки не скажу, чи то був племінний огир, чи тягловий кінь, чи кінь для верхової їзди; він був знервований, полохливий та блискучий, він уперто