П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

не лише тому, що все ґрунтується на цій статі: вона робить усе добре знайомим та екзистенціально неважким; крім того, завдяки безмежному вмінню жінок брехати чи не виказувати правди, — угоди (якими завжди керується ділова людина) стають майже непорушними.

Дивлячись у всі ті обличчя чоловіків, яким від тридцяти п'яти до п’ятдесяти, розточені життям, розтрачені на інтереси, по суті своїй гидкі, й тіла, котрі, зокрема, на собі ті інтереси переживали, — відразу ніби деградували, Карло почувався ніби дитина між дорослими. Він мусив грати в їхню гру (на якій ті так добре розумілися), наслідуючи їхній добрий гумор, оптимізм, їхню ненажерливість — і те, про що ніхто не знав, — їхню відворотну грубість (що проявлялася в їхніх носах, салові, зморшках, товстій шиї, у їхніх ротах, блідості, поту).

Завдяки Карлу Карло надбав собі глибоку, безкорисливу, безневинну дружбу із власною статтю.

Він був у постійному контакті з нею, слідував за нею завжди, ніби за ниткою, що крізь життя вела (мабуть) його у вимір, непередбачений життям. Це була безоплатність, воля, яку було отримано живосилом, без його на те згоди, без поблажливості. Гарантія таємниці, що оберігає, внутрішнього «прихистку». Тому, й Карло завжди це відчував, його член завжди був живим втіленням мужності, яку завжди можна було відчути фізично.

Десь посеред вечері (коли подавали тушковане м’ясо та кукурудзяну кашу), Карло раптом перестав відчувати, що член є частиною його плоті. Втратив зв’язок між собою та членом, штани та труси враз ніби втратили свою здатність бути безжитніми посередниками. Хоч би що, а вони не вип’ячувались і не опадали; й краплина насолоди, що завжди трошки розжарена на голівці під плоттю, — бульбашка насолоди, яка вимагає, навіть коли немає такої можливості, стискання, рятівного здавлення, — ніби випарувалась, наразі він уже загубив її, як і перші, повні почуття провини, шалені задоволення юності.

Ані протягом вечері, ані після неї Карло, сидячи серед приятелів та можновладців, так і не насмілився піти в туалет і подивитися, що з ним трапилося. А читач добре пам’ятає, що Карло був не закомплексованим чуттєвим інтелігентом, а людиною дії, людиною влади.

Нотатка 65

ПРОЛОГ ДО СЕРЕДНЬОВІЧНОГО САДУ

(З «Містерії»)

Маю страшенне небажання зупинятися через фантазію, щоб мати змогу описати про квартал, де мешкав Карло, що звався Вінья Клара, нову частину Паріолі, чи то радше Ольджати. Навіщо? Від думки про неї у мене стискається серце. Й не через моралізм чи соціальне чи класове почуття. Уже протягом багатьох років я належу до світу людей, які мешкають у таких кварталах. І справді, вже (майже) стільки ж років я до нього не навідуюсь. Але я не можу матеріально відмежуватися від нього. Я не жив у ньому. Я його втратив. Охоче, радо, відчуваючи визвольне задоволення, невимовне полегшення, але я його втратив. Може, тому це мучить мене. Укупі з цим відчуваю жаль, але це жаль до чогось, що викликає відразу.

Стрімко відвертає мене від того середовища ось що: відсутність аури, у якій воно розсіюється та викривляється, чи нестача вільного місця, звідки його можна спостерігати й аналізувати. Все воно тут, не приховане ані від очей, ані від почуттів: жодного ідеалізму. Саме так, повторююсь, жодного ідеалізму, ніякого горезвісного ідеалізму. Це абсолютність, яку робить дійсністю дещиця, а виражає більшість: фасади будиночків та багатоквартирок (трошки убогіші), будівлі, де розташовуються посольства, сади, які насправді є жалюгідними, але все одно є прикметами розкоші посеред того моря бетону, тиша «усамітнених куточків», добренько запечатаних у поважних оселях із мармуру та зі скляними дверима (загалом, вони теж жалюгідні), довгі стрічки блискучих латунних дзвіночків і ще більш непорушна, майже дика, тиша гаражів. Усе це було «формою» без жодної надмірності — із цілком визначеним змістом, який головним чином полягає в безмежності та відсутності місця для «будь-чого іншого». Цим «іншим» могла б бути класова боротьба, неспокій класового безладу, яким шкодять самі собі, релігійний містицизм або чи навіть література чи любов до культури. Але ж ні, нічого з переліченого, анічогісінько. Від одної лише думки про це мені перехоплює подих; моя уява нажахано тікає від неї. Та я, навпаки, змушую себе лишитись і навіть написати щось на кшталт поеми, де йдеться саме про таке середовище. Слід зазначити, що є дещо, що хоч і є огидним для мене, я не розумію; й не лише той факт, що я не пізнав той світ (і надзвичайно охоче), а відтак він втрачений для мене; може, я не помічаю певної форми (хоч і помилкової) ідеалізму, яка полягає в тому, щоб піднятися над світом, який я не розумію. Без такого визволення фізичне життя було б неможливим. Але ж там, на Вінья Клара, у Новому Паріолі, чи в Ольджаті, живуть так, я знаю; збавляють цілі, нескінченно-справжні, життя. Я припускаю, що наскільки ідеалістичним є ненависть до влади, достоту настільки ж ідеалістичним є жадання влади. Й, можливо, засуджувати беззастережне прагнення до влади з власної волі — це поверхово. Це форма ідеалізму, яка викликає у цілого цілком однорідного міста багатіїв, чи принаймні маєтних буржуа, які мають свою власну ієрархію, снобістську клієнтелу, маргіналів, до яких ставляться терпимо, аж до справжніх чинів, банкірів, впливових керівників фірм, незмінних бюрократів та міністрів, природно, — маю написати саме так, — невинне прагнення до влади.

Ті ж, хто, як у моєму випадку, ненавидять владу у той чи інший момент свого життя, на його початку любили її, бо це природно й саме це викликає у подальшому справедливу, ще й майже святобливу, ненависть!

Наш герой, пройшовши через усі перетворення, — неоднозначні й незбагненні, якщо хочете, навіть небезсторонні, — був людиною, чиє життя визначалося «природним і невинним прагненням до влади».

Я таки справді полюбляю говорити про рослинки та травичку. Близько одинадцятої ночі повітря стало по-дивному теплим, хоча день був досить холодний і навіть трошки дощило, — як і протягом усього квітня та травня 1972 року.

Карло приїздить додому й ніби бачить галюцинацію (може, через вино?), і йому здається, що за містом ростуть сади та фруктові садки, тощо. Повторити майже дослівно те, як Альоша з «Братів Карамазових» ходив «за місто»; замість того, щоб зустріти брата, Дмитрій зустрічається з Янголом, який просить того ˂ сісти у «візок» і перевозить його у сад за його оселею. Сад теж має бути роздвоєний: двійник — це маленький двір чи втрамбований майданчик (тік), опис якого взято частково з тих-таки «Братів Карамазових» Достоєвського, а частково з Гоголя («Мертві душі»); а для описів янголів чи божків