Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

Під цим дахом не вимовляють прізвища Еллер-Девілля. Якщо це вас засмучує, підіть скажіть його на вулиці.

— Він ваш онук?

— Теж мені меланхолійний красень вишукався, — сказала Клементина, повернувши підборіддя до Адамберґа. — От тільки не вважайте мене дурепою. Якби ви цього не знали, то не прийшли б сюди. Ну як вам коржики? Смачні чи несмачні?

— Смачні, — заявив Адамберґ.

— Чудові, — сказав Данґлар, бо і справді так вважав. За останні років сорок він точно не їв таких смачних коржиків, які самі наповнюють тебе абсолютною радістю.

— Годі дурниць, — сказала стара, напосівшись на чотирьох поліціянтів. — Дайте мені трохи часу зняти фартух, вимкнути газ, попередити сусідку, і я з вами йду.

— Клементино Курбе, — сказав Адамберґ. — У мене є ордер на обшук. Спершу ми оглянемо будинок.

— А ви хто будете?

— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.

— Жане-Батісте Адамберґу, я не маю звички ризикувати життями людей, які не завдали мені шкоди, і байдуже, лягаві вони чи ні. Щури на горищі, — сказала вона, вказуючи пальцем на стелю. — Триста двадцять два живі щури і одинадцять дохлих, укритих зголоднілими блохами. Раджу не наближатися до них, бо тоді за ваше життя я не відповідаю. Якщо хочете запхати туди носа, спершу зробіть дезінфекцію. Не завдавайте собі клопоту, ферма нагорі, а машинка Арно, на якій він друкував свої листи, у маленькій кімнаті. Там же і конверти. Що вас іще цікавить?

— Бібліотека, — сказав Данґлар.

— Також на горищі. Але треба пройти повз щурів. Чотириста томів, як вам таке?

— І все про чуму?

— А про що ж іще?

— Клементино, — м'яко сказав Адамберґ, беручи ще одного коржика. — Ви б не хотіли сісти?

Клементина примостила велетенське тіло на квітчасте крісло і схрестила руки.

— Навіщо ви нам це все розповідаєте? Чому нічого не заперечуєте?

— Про зачумлених?

— Так, про п'ятьох жертв.

— Теж мені жертви, — сказала Клементина. — Кати.

— Кати, — погодився Адамберґ. — Мучителі.

— Вони можуть відкинути копита. Чим швидше вони здохнуть, тим швидше Арно оживе. Вони все забрали у нього, втоптали його в землю. Арно має ожити. А це неможливо доти, доки ці мерзотники ходять по землі.

— От тільки ці мерзотники не помирають самі.

— То було б надто добре. Мерзотники живучі, як коти.

— Їм треба було допомогти, Клементино?

— Зовсім трішки.

— Чому саме чума?

— Журно — володарі чуми, — різко відказала Клементина. — Просто не треба ображати Журно, ось і все.

— А якщо ні?

— А якщо ні, то Журно нашлють на вас чуму. У них у руках бич Божий.

— Клементино, навіщо ви розповідаєте нам це все? — повторив Адамберґ.

— Замість чого?

— Замість того, щоб мовчати.

— Ну ви ж знайшли мене, так? А малого ще вчора забрали. Тож годі дурниць, ми йдемо, та й по всьому. Що це змінює?

— Усе, — сказав Адамберґ.

— Нічого, — важко посміхаючись, сказала Клементина. — Справу зроблено. Допетрали, капітане? Зроблено. Ворог уже там. Ще троє здохнуть за наступний тиждень, і байдуже, чи тут я буду, чи там. Для них уже надто пізно. Роботу завершено. Всі восьмеро помруть.

— Восьмеро?

— Шестеро катів, жорстока дівка і замовник. Як на мене, їх восьмеро. Ви взагалі в курсі справи чи ні?

— Дамас нічого не сказав.

— Звісно. Він не міг говорити, доки не переконається, що роботу завершено. Саме так ми і домовилися, якщо когось із нас загребуть. Як ви взагалі його знайшли?

— По діаманту.

— Він ховає його.

— А я все одно побачив.

— Ox, — сказала Клементина. — Ну ви ж знаєтеся, знаєтеся на бичі Божому. Ми не врахували цього.

— Довелося швидко вчитися.

— Надто пізно. Роботу завершено. Ворог уже там.

— Блохи?

— Так. Вони вже на них. Вони вже заражені.

— Їхні імена, Клементино?

— Розігналися. Щоб ви їх урятували? Це їхня доля, і вона звершиться. Не треба було шкодити Журно. Вони ж знищили його, комісаре, його і дівчину, яку він кохав. Бідолашка викинулася з вікна.

Адамберґ кивнув.

— Клементино, це ви переконали його помститися?

— Ми постійно говорили про це у в'язниці. Він спадкоємець свого прадідуся, і йому належить перстень. Потрібно було, щоб Арно підняв голову, як і Еміль під час епідемії.

— Вас не лякає в'язниця? Для вас? Для Дамаса?

— В'язниця? — перепитала Клементина, ляснувши себе по стегнах. — Жартуєте, комісаре? Ми з Арно нікого не вбивали. Хвилиночку.

— Хто ж тоді?

— Блохи.

— Випускати заражених бліх — це те саме, що стріляти в людину.

— Хвилинку, їх ніхто не змушував кусати. Це бич Божий, і він падає, куди Господу заманеться. Якщо хтось і вбивав, то це сам Бог. Ви ж не думаєте і його за ґрати запхати, га?

Адамберґ дивився на обличчя Клементини Курбе — таке ж ясне, як і в онука. Тепер він зрозумів, звідки взялася ця Дамасова незворушність. Вони почувалися абсолютно невинними у п'яти вбивствах, які скоїли, і трьох, які запланували.

— Годі дурниць, — сказала Клементина. — Тепер, коли ми з усім розібралися, мені йти з вами чи лишатися тут?

— Я попрошу вас піти з нами, Клементино Курбе, — сказав Адамберґ, підводячись. — Щоб зробити заяву. Вас затримано.

— От і гаразд, — сказала Клементина, і собі підводячись. — Так я і малого побачити зможу.

Доки Клементина прибирала зі столу, гасила вогонь і вимикала газ, Керноркян показав Адамберґу, що зовсім не хоче робити обшуку на горищі.

— Вони не заражені, бригадире, — сказав Адамберґ. — Господи, ну де, по-вашому, ця жінка мала роздобути зачумлених щурів? Вона марить, Керноркяне. Це все в її голові.

— А вона каже інакше, — похмуро заперечив Керноркян.

— Вона щодня має з ними справу. І досі не заражена.

— Але Журно захищені, комісаре.

— У Журно є привид, але він не заподіє вам шкоди, даю слово. Він нападає лише на тих, хто намагається нашкодити Журно.

— Щось на кшталт родинного месника?

— Точно. Зберіть вугілля і відправте його в лабораторію з приміткою «терміново».

Приїзд літньої пані у відділок викликав сенсацію. Вона принесла цілу коробку коржиків, яку весело показала Дамасу, коли проходила повз нього.