Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

знак почекати. Відчинив двері, перевірив, чи немає там місіс Девіс і потім показав очима: заходь. Щоразу, коли сходи під їхніми ногами скрипіли, він завмирав і шкодував про своє рішення. Але їх ніхто не побачив. Коли вони піднялися на третій поверх — поверх для слуг, як завжди вважав Джуніор, зважаючи на те, що там дуже низькі стелі, — він показав їй на напіввідчинені двері до кімнати і прошепотів: «Туалет». Не хотілося, щоб вона бігала з його кімнати туди-сюди всю ніч. Вона кивнула і зайшла, зачинивши за собою двері. Він з її валізою пішов до себе у кімнату. Двері він навмисне залишив ледь відчиненими, щоб Лінні прийшла на світло. Через якийсь час вона тихенько прокралася у кімнату і зачинила за собою двері. У руках вона тримала капелюх, скроні були мокрі. Волосся було коротшим, ніж тоді, коли вони познайомилися. Раніше воно було аж до її спини, а зараз ледь діставало до щелепи. Вона перевела подих й усміхнулася.

— У мене не було ні рушника, ні мила, нічого, — прошепотіла вона. Її шепіт все одно прозвучав занадто голосно, тому Джуніор нахмурено шикнув. Поки її не було, він роздягнувся. У кутку кімнати стояло маленьке квадратне крісло, а перед ним — пуф. Більше меблів у кімнаті, окрім невеликого комода і вузького ліжка, не було. Він влаштувався на кріслі, як міг, і накрився своїм пальтом. Лінні стояла посеред кімнати і дивилася на нього, відкривши рот.

— Джуні? — покликала вона.

— Я втомився, — відповів він, — мені завтра рано вставати на роботу, — і відвернувся в іншу сторону, міцно заплющивши очі.

Спочатку не було ні звуку. Потім зашурхотів одяг, клацнули защіпки валізи, знову якийсь шум. Нарешті настільна лампа погасла, він розслабився і розплющив очі.

— Джуніоре?

Він зрозумів, що вона лежала на спині, її голос плив угору.

— Джуніоре, ти на мене злишся? Що я не так зробила?

Він знову заплющив очі.

— Що я зробила не так, Джуніоре?

Він навмисне почав дихати рівно і глибоко, і вона більше не запитувала. 

11

Що Лінні зробила не так?

По-перше: вона не сказала, скільки їй років. Уперше, коли він її побачив, вона сиділа на покривалі для пікніка з близнючками Мері і Мартою Моффат — обидві були старшокласницями, і він подумав, що вона з ними одного віку. Яка дурість із його боку. Він одразу мав усе зрозуміти — з її простого ненафарбованого обличчя, довгого розпущеного волосся і з того, як вона пишалася своїми ознаками дорослості, особливо грудьми. Вона постійно до них торкалася, наче перевіряючи: на місці? Але це справді були великі груди, притиснуті ліфом сукні у горошок. А ще на ній були босоніжки на високих підборах. Може, через них він вирішив, що вона старша? Ніхто у тринадцять років не носить таких підборів.

Він прийшов туди з Тіллі Гоудж лише тому, що дівчина сама його запросила, тому жодних зобов’язань перед нею не відчував. Джуніор підійшов до великого столу, який аж прогинався від кількості їжі, взяв печиво з патокою і підійшов до Лінні Мей. Нахилився, що виглядало наче поклон, і простягнув печиво.

— Це тобі, — сказав він.

Дівчина підняла очі, які виявились прозоро-блакитними.

— О! — вигукнула вона і взяла печиво.

Сестри Моффат одразу напружилися, вирівнялися і почали уважно спостерігати: що ж буде далі? Лінні опустила очі, відкусила шматочок печива і повільно облизала кожен палець. Пальці Джуніора теж були липкими, треба було брати імбирне печиво. Він дістав хустинку, витер руки, не відводячи від неї погляду, і дав хустинку Лінні. Вона взяла, не дивлячись йому в очі, витерла руки і віддала хустинку назад, а потім знову відкусила шматочок.

— Ти теж баптистка? — запитав він.

Цей пікнік влаштовувала церква на честь травневих свят.

Дівчина кивнула, жуючи печиво й опустивши очі.

— Я ніколи тут не був, — сказав він, — покажеш мені, що до чого?

Лінні знову кивнула, і на мить здалося, що на цьому все і закінчиться, але дівчина піднялася, невпевнено і розгублено — вона сиділа на сукні, і вона трохи зачепилася за підбори, — і пішла з Джуніором.

Сестри Моффат здивовано дивилися їм услід. Лінні продовжувала їсти своє печиво. Там, де подвір’я церкви закінчилося, і почався цвинтар, дівчина зупинилася і переклала печиво в іншу руку, а липкі пальці знову облизала. Джуніор ще раз запропонував їй хустинку, і вона її взяла. Він було подумав, що так може продовжуватися вічно, однак дівчина загорнула печиво у хустинку і віддала її Джуніору. Він швидко запхав її собі до кишені, і вони пішли далі.

Якби він уважніше слідкував за ситуацією, то помітив би, що все у ній кричало: «Тринадцять!». Але тоді йому це навіть не спало на думку. Він був не з тих чоловіків, які розбещують дітей.

І все-таки, мусив зізнатися, він помітив, що вона торкалася своїх грудей. Він подумав, що це такий звабливий жест, а треба було подумати ще раз і зрозуміти, що насправді це дитячий жест. Вона, мабуть, не могла повірити, що вони у неї з’явилися.

Вона йшла попереду, він дивився на її худі ноги у босоніжках, а дівчина показувала похованих на кладовищі родичів: Джонас Інман і Лоретта Керол Інман. Отже, вона з родини Інманів. Сім’я відома своєї зверхністю.

— Як тебе звати? — запитав Джуніор.

— Лінні Мей, — відповіла дівчина і почервоніла.

— Що ж, приємно познайомитися, я Джуніор Вітшенк.

— Я знаю.

Йому стало цікаво, звідки вона про нього знає і що саме чула.

— Скажи мені, Лінні Мей, — сказав він, — я можу подивитися, що всередині церкви?

— Якщо хочеш, — відповіла вона.

Вони розвернулися, вийшли з кладовища і піднялися сходами до церкви. Усередині неї була темна кімната з темними стінами і пузатою пічкою, а ще — декілька рядів дерев’яних стільців, повернутих у бік стола, на якому лежала охайно згорнута серветка. Вони зупинилися у проході, бо більше не було на що дивитися.

— Ти віруюча? — запитав Джуніор.

— Не дуже, — відповіла Лінні.

Джуніор трохи розгубився, бо такої відповіді точно не очікував. Що ж, дівчина була набагато складнішою, ніж йому здалося.

Тому він усміхнувся і сказав:

— Що ж, тоді ти просто дівчина моєї мрії.

Вони зустрілися поглядами, і його знову вразила прозорість її очей.

— Однак мені здається, що я маю хоча б трохи приділити уваги дівчині, з якою прийшов, — сказав він жартома, — але ми можемо завтра сходити разом у кіно?

— Так, — одразу погодилася дівчина.

— Де ти живеш?

— Давай зустрінемося біля аптеки, — сказала вона.

— Ага, — сказав він.

Вона соромиться знайомити його з родиною? Ну і чорт з ним.

— Тоді о сьомій? — запитав він.

— Добре.

Вони вийшли на вулицю, і, нічого не кажучи, Лінні залишила його і повернулася до сестер Моффат, які, звісно, увесь цей час за ними спостерігали.

Вони зустрічалися вже три