Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

на трамваї. Хоча вона все одно не змогла б, це вище її розуміння. Він навіть не міг уявити, як вона самостійно дісталася до Балтимора. Це ж їй треба було робити пересадку у Вашингтоні, не кажучи про інші станції.

Джуніор жив на північ від вокзалу, насправді, дуже далеко. Він зрізав дорогу до вулиці Святого Пола і поїхав між рядами погано освітлених будинків, витираючи час від часу вікно, що запотівало від його дихання. Нарешті він дістався до вокзалу і повернув праворуч. Лінні він побачив одразу — вона стояла там одна, бліда і налякана, і постійно озиралася навкруги. Але Джуніор не зупинився і проїхав повз неї. Сам не розуміючи, що робить, він натиснув на педаль газу, ще раз повернув направо на вулицю Чарльз і поїхав додому. Але вже у середині першого кварталу уявив, як вона зрадіє і заспокоїться, коли його побачить, і яким бувалим він їй здасться на власній машині. Тож він розвернувся і поїхав назад. Цього разу він зупинився поряд із нею і відчинив двері пасажирського сидіння.

— Це ти щойно проїхав повз мене? — відразу запитала вона.

Ось так. Він ураз утратив усі свої переваги.

— Я вже збирався лягати спати, — відповів він сонним голосом, — я майже сплю.

— Бідолашний Джуні, вибач мені, — Лінні відразу нахилилася через свою валізу, щоб поцілувати його у щоку. Хоча її губи були теплі, від неї пахнуло морозом. І ще чимось таким, що нагадало йому про дім, схоже на смажений бекон. Настрій зник.

Але завівши мотор, Джуніор знову опанував себе.

— Не розумію, для чого ти приїхала, — сказав він Лінні.

— Ти не розумієш, для чого я приїхала?

— Я не знаю, куди тебе везти. У мене немає грошей, щоб поселити тебе у готелі. Хіба що у тебе є?

— Я їду з тобою, — одразу сказала вона.

— Ні, не їдеш, моя хазяйка здає квартири лише чоловікам.

— Я можу тихенько прослизнути.

— Що? Прослизнути у мою кімнату?

Лінні впевнено кивнула.

— Нізащо у світі.

Тим не менше, він їхав до себе додому, оскільки уявлення не мав, що робити.

Вони доїхали до перехрестя, він пригальмував і глянув на неї. За п’ять років вона зовсім не змінилася. Їй і зараз можна було дати тринадцять років. Шкіра така ж юна, губи такі ж тонкі і безбарвні. Наче її заморозили, коли він поїхав. І чому вона тоді здалася йому симпатичною? Лінні, звичайно, не могла прочитати його думок, а тому всміхнулася і повідомила:

— Я одягла туфлі, які тобі подобалися.

Що за туфлі? Він не пам’ятав ніяких туфель. Глянув на ноги: лаковані туфлі на високих підборах із лямкою на гомілці, очевидно, великі на неї.

— Як ти знайшла мене? — запитав Джуніор.

— Усе було так, — кивнула вона за старою звичкою, про яку він вже й забув. Це означало: а тепер до справи. — Чотири дні тому у мене був день народження, — сказала вона. — Мені виповнилося вісімнадцять років.

— Із днем народження, — сказав Джуніор.

— Вісімнадцять, Джуні. Це повноліття!

— Повноліття — це двадцять один, — сказав він.

— Так, для голосування… Я вже давно спакувала валізу і збирала гроші. Я чекала вісімнадцятиріччя, щоб мене ніхто не міг спинити. На наступний день після дня народження Марта Моффат відвезла мене на дереворізню у Перівілі, де ти працював. Там я спитала хлопців, куди ти міг поїхати.

— Ти спитала у всіх робітників? — поцікавився він, і Лінні кивнула. Він уявив, що там подумали.

— Один хлопець сказав мені, що ти міг поїхати на північ. Він розповів, що одного разу ти розпитував усіх про теслю на ім’я Трамбл, хоча насправді його звали Трімбл. І тобі сказали, що він поїхав у Балтимор, тому, може, і ти сюди подався у пошуках роботи. Марта відвезла мене до міста Маунтін, і там я купила квиток до Балтимора.

Джуніор згадав мультфільми, у яких Боско чи інший герой робить крок у прірву і на мить зависає у повітрі. Лінні навіть не подумала, що його може не бути у цьому місті. Він міг переїхати — у Чикаґо або взагалі у Францію, у Париж.

Раптом він відчув себе цілковитим невдахою — стільки років пройшло, а він усе ще тут. А Лінні при цьому ще й знала, що інакше з ним не буде.

— До речі, Марта Моффат тепер Шафорд, — розповідала далі Лінні, — вона вийшла заміж за Тома. А от Мері Моффат досі незаміжня, і її це дуже злить. Постійно свариться із сестрою. Хоча вони ніколи не ладнали міжду собою.

— Між собою, — виправив її Джуніор.

— Що?

Він здався.

Вони проїжджали центр міста, де будинки стояли близько один до одного, і яскраво сяяли вуличні ліхтарі. Лінні навіть не дивилася у вікно, а Джуніор сподівався, що місто їй сподобається.

— Зійшовши з потяга у Балтиморі, я відразу пішла до телефону. Спробувала знайти тебе у телефонній книзі, але з таким іменем там нікого не було. Тоді вирішила телефонувати усім з прізвищем Трімбл, і виявилося, що Трімбла звати Дін, а за алфавітом це близько. Він сказав, що ти приходив до нього, а він тобі порадив, де шукати роботу, але хтозна, чи тебе взяли. Він сказав, що не знає, де ти живеш, але, може, ти так і живеш у місіс Бесс Девіс. Ця жінка здає кімнати для робітників, які вперше приїздять на північ.

— Ти можеш працювати з Пінкертоном, — сказав Джуніор, хоча зовсім не зрадів тому, що його так легко було знайти.

— Я хвилювалася, що ти кудись переїхав.

— У нас Депресія взагалі-то, ти не чула?

— Мене не хвилює, що ти живеш у пансіонаті, — сказала Лінні і торкнулася його зап’ястя. Він прибрав руку, і на мить вона замовкла.

Джуніор припаркувався далі від пансіонату, у темряві в кінці кварталу. Йому дуже не хотілося, щоб їх хтось побачив.

— Ти радий, що я тут, Джуніоре? — запитала Лінні.

Він вимкнув двигун і уважно подивився на неї.

— Лінні…

— Джуніоре, ми не повинні квапитися! — вигукнула Лінні. — Я так скучила! Я на жодного хлопця не подивилася відтоді, як ти поїхав.

— Тобі було тринадцять, — сказав Джуніор, маючи на увазі «у тебе з тринадцяти років не було хлопця?».

Але Лінні не зрозуміла і засяяла:

— Так.

Вона взяла його за руки і стисла обома долонями. У неї були теплі руки, незважаючи на погоду, а у нього — холодні.

— Холодні руки, гаряче серце, — сказала вона йому. — І от я тут і вперше у житті зможу провести з тобою цілу ніч, — вона, мабуть, уже зрозуміла, що він усе-таки пустить її у свою кімнату.

— Першу і єдину, — відповів він. — Завтра ти знайдеш собі інше місце. Навіть зараз я ризикую. Якщо місіс Девіс нас побачить, виставить на вулицю обох.

— Мене це не лякає, — відповіла дівчина. — Якщо ми будемо удвох, то це навіть романтично.

Джуніор забрав руку і вийшов з машини.

На сходах під будинком він дав їй