Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

«шведський блакитний». Наче їм закон велів. Такий типовий колір для типового низького класу.

Лінні дивилася на чоловіка, відкривши рота, а Меррік тягла батька у будинок. Джуніор прибрав руку і пішов із дочкою всередину, решта пішла за ними. Якби Лінні сказала ще хоча б слово, він би завив, як звір у клітці, але вона мовчала.

Після від’їзду Бріллів, Джуніорові залишилося змінити ще кілька речей. Наприклад, прибудувати задній ґанок, адже цю битву Джуніор свого часу програв, хоча кілька разів натякав Бріллам, що архітектор не передбачив місця, де можна було б ставити мокрі парасольки, бейсбольні маски, хокейні ключки і зимове взуття.

Джуніор завжди шипів, коли чув слово «архітектор».

Через війну йому не вистачало працівників. Двоє робітників одразу після Перл-Гарбора пішли добровольцями, один перейшов у фірму «Спароуз Пойнт Шип-Ярдс» і ще кількох забрали в армію. Тому Джуніор зняв Дода і Кері із будівництва будинку Адамсів і віддав їм чорнову роботу з ґанком, усе інше він робив сам. Він приїжджав увечері і працював, поки не стемніє, а потім переходив усередину, де електрик вже зробив освітлення.

Джуніорові подобалося працювати самому. Більшість його людей (сама молодь) вважали його грубим і суворим. Він не заперечував. Робітники обговорювали жінок і хизувалися, хто більше випив на вихідних, але коли з’являвся Джуніор, усі відразу замовкали. Потайки всередині він посміхався: та що ви про мене знаєте! Але хай і не знають. Він досі сам виконував фізичну працю, хоча цим не пишався. Він працював руками, але подалі від усіх. Робітники пліткували, жартували, дражнили один одного, але Джуніор, попри свою балакучість, працював у тиші. У нього в голові завжди грала музика: для однієї роботи — «You Are My Sunshine», для іншої — «Blueberry Hill», роботу він виконував у темпі пісні. Одного тижня він встановлював дуже складні сходи, тому застряг на пісні «White Cliffs of Dover», і вже боявся, що цю роботу він не завершить ніколи. Але сходи вийшли чудові. Немає нічого кращого, ніж гарно виконана робота — коли кожна деталь сама стає на своє місце.

Кілька днів по тому, як Джуніор привіз Ленні до будинку, він приїхав туди знову, приблизно о шістнадцятій годині. Щойно він вийшов із машини, відразу відчув, що щось не так.

Поблизу під’їзної дороги на чохлі від меблів стояла гойдалка.

Блакитна гойдалка.

О Боже, вона була цього жахливого, нудного, невиразного блакитного кольору — «шведський блакитний». Джуніор був шокований. Може, це йому ввижається, може, це страшний спогад із дитинства? Він дивно застогнав, грюкнув дверцями і підійшов до гойдалки. Так, блакитна, щойно фарбована, судячи із запаху. Він швидко озирнувся — йому здалося, що хтось за ним слідкує і тихенько сміється. Та ні, нікого немає.

Джуніор дістав ключі, але побачив, що задні двері відкриті.

— Лінні? — гукнув він.

У відповідь тиша. Він зайшов у кухню і побачив Дода МакДаувела над рукомийником — він змивав із рук фарбу.

— Що ти в біса тут робиш? — крикнув Джуніор.

Дод перелякано обернувся.

— Це ти пофарбував гойдалку?

— Так, Джуніоре.

— Навіщо? Хто тебе просив?

Дод зазвичай був блідим, лисим, зі світлими бровами і віями, але зараз увесь почервонів, навіть повіки стали рожевими, здавалося, він ось-ось заплаче.

— Лінні, — тихо відповів він.

— Лінні!

— А ви не знали про це?

— Де ти з нею зустрічався? — суворо запитав Джуніор.

— Вона зателефонувала мені вчора ввечері і попросила привезти блакитну фарбу шведського відтінку і пофарбувати гойдалку. Я думав, ви у курсі.

— Ти думаєш, я вишукував це дерево вишні, платив хтозна скільки, щоб мені зробили гойдалку на замовлення, а потім Юджин довго лакував її, аби добитися правильного відтінку, щоб потім покликати тебе і зіпсувати все цим блакитним кольором?

— Звідки ж мені знати. Я подумав — жінки, що з них взяти? — і Дод розвів руками.

Джуніор змусив себе зробити глибокий вдих і видих.

— Правильно, — промовив він, — жінки, — і похитав головою. — Що з них узяти? Але послухай, Доде, відтепер ти слухаєш лише мене, ти зрозумів?

— Так Джуніоре, вибачте, — Дод досі ледь не плакав.

— Та нічого. Це можна виправити. Жінки! — знову повторив Джуніор і навіть засміявся. Потім швидко розвернувся і вийшов. Йому потрібен був час, щоб прийти до тями.

* * *

Вона була його прокляттям, каменем на шиї. Того вечора у 1931-му, коли він приїхав за нею на вокзал і побачив її біля входу — у сірому пальто, занадто тонкому для балтиморської зими, і у крисатому капелюсі, яких уже ніхто не носив, він подумав, що Лінні — як цвіль на пиломатеріалах: скільки ти її не зішкрябуй, вона все одно з’являється.

Він вирішив було не їхати за нею на станцію. Вона зателефонувала йому у пансіон, і коли він почув «Джуні?» (окрім неї його так ніхто не називав), сказане тоненьким тягучим голосом, то відразу зрозумів, хто це.

Його серце умить обірвалося і полетіло вниз каменем. Першою реакцією було — кинути слухавку. Але вона загнала його у глухий кут. У неї був номер його хазяйки, і як вона лише його дістала?

— Що? — різко відповів він.

— Це я! Лінні Мей!

— Чого тобі?

— Я тут, у Балтиморі, уявляєш? Стою на вокзалі! Ти можеш по мене приїхати?

— Навіщо?

Мовчання.

— Навіщо? — перепитала вона, і жвавість у голосі зникла. — Ну будь ласка, Джуні, мені страшно, тут багато темношкірих (там, звідки вона родом, їх не було).

— Вони тебе не скривдять, — сказав він. — Не звертай на них уваги та й усе.

— Що ж мені робити, Джуніоре? Як я тебе знайду? Ти повинен приїхати за мною.

Ні, він не повинен був. Вона не мала права нічого просити. Між ними нічого не було, точніше, було — найгірше, що взагалі траплялося у його житті.

Проте він розумів, що не може так взяти і залишити її напризволяще. Вона безпомічна, як мала дитина. До того ж, крихта цікавості у нього все ж з’явилася — людина з рідних країв у Балтиморі! Йому ж тут і поговорити не було з ким.

— Добре, — зрештою сказав він. — Почекай, я зараз приїду.

— Поквапся, Джуні!

— Чекай надворі біля головного входу, я буду на машині.

— У тебе є машина?

— Звісно, — відповів він недбало.

Джуніор повернувся нагору за курткою, а коли спускався, хазяйка висунула голову з дверей. У неї було золоте волосся з незрозумілими кучерями — пласкими і круглими.

— Усе гаразд, містере Вітшенку? — спитала вона.

— Так, мадам, — відповів Джуніор. У два стрибки він пройшов через вестибюль і вийшов на вулицю.

У той час усі речі Джуніора можна було скласти у невелику валізу, але машину він мав — Essex 1921 року. Він купив її у колеги-теслі за тридцять сім доларів на початку складних часів, коли їх усіх звільнили. Він вважав, що машина допоможе йому у пошуку нової роботи, так і сталося, хоч машина постійно ламалася. Уже завівши мотор, він подумав, що треба було сказати Лінні їхати