Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 50. Князівські протистояння

Кімната, куди завели Кіру, була дивною. Зовні — мовби гостьова: м’який диван, торшер, навіть вазон у кутку. Але двері за нею зачинилися з сухим клацанням, і цей звук пройшовся мурашками по спині. Чомусь їй здалося, що більше вона звідси не вийде.

Вікна — забрані гратами. Телефона немає. Камера відеоспостереження вгорі блимає червоним оком.

Вона сіла на край дивана, стиснула кулаки. Тремтіли руки. Все, що щойно казав Князев, ще лунало у вухах. “Вілла… свобода… або ліс”.

Кіра притулилася спиною до стіни, закусила губу до крові.
“Ні, я не зламаюсь. Не для того я трималася усі ці роки. Не для того…”

Вона згадала Олега. Доторк його руки, їхній поцілунок… Як би він вчинив у цій ситуації? Олег такий сміливий, він би обов’язково щось придумав…

Раптом клацнув замок на дверях, і в кімнату зайшов Тарас. На ньому був чорний светр із високим коміром і холодний погляд, в якому читалася втома і  злість, що кипіла десь глибоко, але ще не прорвалася назовні.

— Можна? — спитав він, і,  не чекаючи відповіді, пройшов до кімнати і спинився перед нею. 

— Ви ж усе одно зайдете, — Кіра опустила очі на сіре килимове покриття під ногами. 

Тарас сів навпроти, обіпершись ліктями об коліна. Помовчав.

— Кіро… — почав він тихо. — Не треба робити з цього драму. Просто підпишеш папери — і поїдеш звідси. Князев — не звір. Він не тримає зла, якщо з ним по-доброму.

— А якщо не по-доброму? — спитала вона, не відводячи погляду.

— Тоді… буде так, як із твоїми батьками.

У кімнаті запанувала тиша. Чиста, бліда, безжальна.

— Ти знав їх? — спитала Кіра майже пошепки.

— Я знав твого батька, Андрія. Хороший чоловік. Але впертий. — Тарас дивився на неї, Кірі здалося, що в його голосі пролунало співчуття. — Князев дав мені гроші, коли я тільки починав. Так само й Андрієві. Я погодився працювати з Князем, виконував його доручення. А Андрієві  він теж запропонував роботу —  перевезення. Нічого особливого — тільки партії, що мали пройти повз митницю. Але Андрій не погодився. Сказав: “Я не буду продавати своє ім’я за кокаїн у ящиках з-під винограду”.

— І Князев його за це вбив? — голос Кіри здригнувся.

Тарас нічого не відповів, та  це питання й не потребувало відповіді, Кіра і так її знала

— А адвокат? Сергій Більченко… Він теж був «не по-доброму»?

— Так, — хрипко відповів Тарас. — Він занадто багато розпитував після смерті твоїх батьків. І надто сильно хотів тебе захистити. Це не сподобалося людям, які звикли отримувати все мовчки.

Кіра різко підвелася. Її очі блищали — від злості, страху й розпачу.

— Навіщо йому все це? Навіщо йому наш бізнес?! Він же мільярдер!  Хіба не можна просто дати мені виплатити борг?

— Справа не в грошах, Кіро. У нього свої принципи. — Тарас зиркнув у бік дверей. — Якщо ти йому винна — значить, або віддаєш усе, або зникаєш. І не в переносному сенсі.

Раптом унизу пролунав різкий шум. Гуркіт. Крики. Постріли.

Кіра аж здригнулася. 

— Що це? — прошепотіла вона, поглянувши на двері.

Тарас уже схопився, обличчя напружилося, пальці потягнулися до пістолета під светром.

— Залишайся тут. І не виходь, чуєш? — кинув він різко і рвонув до виходу…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍