Джоан Харріс - Шоколад

Я повірив тобі. Або переконав себе, що повірив. І донині вдячний долі за це.

Хтось торкнув мене за плече. Я злякано здригнувся. Різко опам’ятавшись від давніх спогадів, не одразу збагнув, де перебуваю. Поруч стоїть Арманда, свердлить мене своїми розумними чорними очима. З нею Дюплесі.

– Ти збираєшся щось зробити, Франсісе? Або будеш чекати, поки цей кабан Мускат уб’є її? – сердито запитує Арманда. Однією рукою вона стискає свій ціпок, іншою, як відьма, тицяє в замкнені двері.

– Я не… – Я сам не впізнаю свій голос, що раптом став по-дитячому жалюгідним і писклявим. – Я не маю права втруч…

– Нісенітниця! – Вона вдарила мене ціпком по руках. – А я маю намір покласти цьому край, Франсісе. Ти йдеш зі мною або так і будеш стовбичити отут без діла цілий день? – Не чекаючи на відповідь, вона стала проштовхуватися до дверей кав’ярні.

– Зачинено, – писнув я.

Арманда знизала плечима, набалдашником ціпка вибила шибку на одній стулці.

– Ключ у замку, – різко проказує вона. – Поверни його, Ґійоме, я не дотягнуся. – При повороті ключа двері розчинились. Слідком за Армандою я підіймаюсь нагору. Лемент й дзенькіт битого скла голосною луною озиваються в прольоті сходів. Мускат стоїть у дверях кімнати на горішньому поверсі, своєю важкою фігурою перегороджуючи половину сходового майданчика. Кімната забарикадована зсередини; із щілини між дверями й одвірком на сходи просочується вузький промінь світла. На моїх очах Мускат знову кидається на заблоковані двері. Щось із тріском перевернулося, і він, із задоволеним гарчанням, починає протискуватися в кімнату.

Жіночий крик.

Вона притискається спиною до дальньої стіни. До дверей присунуто меблі: туалетний столик, шафа, стільці, але Мускату все-таки вдається перебратися через барикаду. Важке залізне ліжко вона не змогла зрушити з місця, але матрац використовує замість щита, нахиляючись до гірки «снарядів», що лежать поруч. Одначе вона витримувала його натиск протягом усієї меси, дивуюся я. Усюди видно сліди боротьби: розбите скло на сходах, зарубини на одвірку, залишені якимось інструментом при спробі відчинити замкнені двері спальні, журнальний столик, який Мускат використовував як таран. Він повертається до мене, і на його обличчі я бачу сліди її нігтів. Сорочка на ньому розідрана, ніс запухлий, на скроні кровоточить дугоподібне садно. На сходах теж кров – крапля, розмазана пляма, струмочок. На дверях – відбитки закривавлених долонь.

– Мускате! – кричу я високим зривистим голосом. – Мускате!

Він тупо обертається на мій окрик. Його очі схожі на голки в тісті. Арманда – старий шибеник у спідниці – тримає перед собою ціпок, немов меч. Стоячи поряд зі мною, вона гукає Жозефіну:

– Ти там ціла, любонько?

– Заберіть його звідси! Скажіть, щоб забирався геть!

Мускат показує мені закривавлені руки. Вигляд у нього розлючений і в той же час розгублений, виснажений, як у дитини, що затесалася в бійку дорослих хлопців.

– Бачите, що відбувається, père? – скиглить він. – Я ж вас попереджав. Бачите?

Арманда проштовхується повз мене.

– Даремно стараєшся, Мускате, – її голос, на відміну від мого, звучний і сильний, і я мушу нагадати собі, що вона стара й хвора жінка. – Ти вже нічого не зміниш. Отож кінчай дебоширити. Випусти її.

Мускат плюнув у неї й дуже здивувався, коли Арманда зі швидкістю й точністю кобри негайно відповіла йому тим самим. Він обтер обличчя й заревів:

– Ах ти, стара…

Ґійом ступнув уперед, загороджуючи її собою. Його пес зайшовся пронизливим гавкотом. Кумедне видовище. Арманда зі сміхом обійшла своїх захисників.

– Не намагайся залякати мене, Поль-Марі! – гаркнула вона. – Я пам’ятаю тебе малим шмаркачем, коли ти ховався в Маро від свого п’яного тата. Відтоді ти не дуже змінився. Хіба що поздоровішав трохи та став ще потворнішим. Геть з дороги!

Приголомшений її натиском, Мускат відступив. Глянув на мене з благанням.

– Père. Скажіть їй… – Очі в нього червоні, начебто він тер їх сіллю. – Ви ж розумієте, про що я, еге ж?

Я вдав, ніби не чую його. Між нами, між цією людиною й мною, немає нічого спільного. Навіть порівнювати не можна. У ніс мені б’є його мерзенний запах – сморід брудної сорочки, пивний перегар. Мускат схопив мене за руку.

– Ви ж розумієте, père, – у розпачі повторює він. – Я ж допоміг вам із циганами. Пам’ятаєте? Я ж вам допоміг.

Може, Арманда й втрачає зір, але, чорт би її забрав, чує все. Усе. Її погляд метнувся до мого обличчя.

– Так, виходить, ти його розумієш? – вона вульгарно захихотіла. – Два чоботи пара, кюре?

– Я не знаю, про що ти говориш, – сердито відповідаю я. – Ти п’яний як свиня.

– Але, père… – Червоніючи й гримасуючи від натуги, він силкується підібрати потрібні слова. – Рère, ви ж самі сказали…

– Я нічого не казав, – заперечую я з кам’яним обличчям.

Він знову відкрив рота, немов нещасна риба, яка лишилася на оголеному після відливу березі Тана в літню пору.

– Нічого!

Арманда й Ґійом ведуть Жозефіну. Підтримувана за плечі старечими руками, вона кидає на мене надивовижу ясний погляд, що майже лякає. Її обличчя в брудних патьоках, долоні в крові, але в цю хвилину вона здається мені хвилююче гарною. Її очі наче пронизують мене наскрізь. Я намагаюся виправдатися перед нею, хочу сказати, що я не такий, як він, що я – священик, а не чоловік, людина зовсім іншої породи, але й сам розумію, що це безглузде пояснення, фактично єресь.

Нарешті Арманда вивела Жозефіну, і я залишився наодинці з Мускатом. Він душить мене в гарячих обіймах, сльозами обпалюючи мені шию. У першу мить я сторопів, знітився, поринаючи разом з ним у безодню власних далеких спогадів. Потім спробував вивільнитися з його обіймів. Спочатку виривався м’яко, потім став відбиватися, зі все більшою несамовитістю б’ючи по його в’ялому животу долонями, кулаками, ліктями… Він про щось благав мене, а я, перекриваючи його благання, верещав не своїм голосом:

– Залиш мене, виродку, ти все зіпсував, ти…

– Франсісе, вибач, я…

– Père…

– Усе зіпсував… усе… забирайся! – крекчучи від напруги, я сяк-так скинув із себе його м’ясисті спітнілі руки й, охоплений бурхливою радістю – нарешті вільний! – помчав вниз сходами, скрутивши щиколотку на збитому килимку. Його стогін і крики наздоганяли мене, ніби плач покинутої дитини…

Пізніше, як і належало, я поговорив з Каро й Жоржем. З Мускатом розмовляти я не збирався. До того ж ходять чутки, що він уже покинув місто – запхнув усе, що міг, у свій старенький автомобіль і виїхав. Кав’ярню зачинено. Тільки розбите скло у дверях нагадує про те, що відбулося там