Джоан Харріс - Шоколад

Я і далі міцно тримав його за плечі. Мускат став вириватися, бурмочучи непристойності.

– Попереджаю тебе, Мускате, – заявив я. – Я багато неподобств тобі пробачав, але такої – хуліганської – поведінки не потерплю. Ясно?

Він щось буркнув – чи то вибачився, чи то пригрозив, точно не можу сказати. Тоді мені здалося, що він вимовив: «Я шкодую», але тепер, помізкувавши й згадавши, як зловісно блищали його очі за завісою п’яних сліз, я не виключаю, що насправді це було: «Ви пошкодуєте». Пошкодуєте. Цікаво, кому доведеться пошкодувати? І про що?

По дорозі в Маро мене знову опанували сумніви. Квапливо спускаючись пагорбом, запитував себе, чи не помилився я в оцінці поведінки Муската. Чи здатний той на самогубство? Може, я зі своїм бажанням запобігти подальшим неприємностям пропустив головне, не помітив, що цей чоловік перебуває на межі розпачу? Нарешті я у кав’ярні «Республіка». Вона зачинена, але зовні стоїть невелика юрба. Дивиться на одне з вікон другого поверху. Серед тих, хто зібрався, я впізнав Каро Клермон і Жолін Дру. Тут же Дюплесі, худорлявий шанобливий чоловік у фетровому капелюсі, зі своїм новим вихованцем, який стрибає біля його ніг. Гудіння юрби перекриває чийсь більш високий, пронизливий голос. Він звучить то голосніше, то тихіше, іноді промовляє слова, фрази, кричить…

– Père, – звертається до мене Каро переривчастим голосом. Щоки її вкриває рум’янець, очі широко розплющені, як у завмерлих в нескінченному екстазі красунь з глянсових обкладинок тієї категорії журналів, що їм у крамницях виділяють горішні полиці. При цій думці я мимоволі почервонів.

– Що тут відбувається? – суворо запитую я. – Щось із Мускатом?

– З Жозефіною, – схвильовано доповідає Каро. – Він загнав її у кімнату нагорі, père, і вона там кричить.

Не встигла вона договорити, як знову почався шум – крики, лайка, гуркіт речей, що трощилися. З вікна на бруківку посипалися уламки. Знову оглушливий жіночий вереск, від якого ледь не тріскають шибки, але, гадаю, спровокований він не страхом – це звичайне вираження дикої люті. Слідком черговий розрив домашньої шрапнелі. Летять книжки, килимки, пластинки, коминкові прикраси – стандартні боєприпаси для з’ясування сімейних стосунків.

– Мускате? – закричав я у вікно. – Ти чуєш мене? Мускате!

У повітрі зі свистом пролетіла порожня пташина клітка.

– Мускате!

Мій заклик залишається без відповіді. З будинку долинають нелюдські звуки, начебто там відбувається битва між тролем і гарпією. Я розгубився. Здається, що людство відсунулося глибоко в тінь, відгородившись від світла нездоланною прірвою. Відчиню двері й що побачу?

На одну моторошну мить я опинився під владою давнього спогаду. Мені знову тринадцять, я відчиняю двері до старого церковного бічного вівтаря, який багато хто й донині називає канцелярією, із сутінку головного приміщення храму переміщаюся до ще більш густого півмороку. Мої ноги беззвучно ступають по гладенькому паркету, а у вухах б’ється й стогне незримий монстр. Відчиняю – у горлі товчеться застрягле серце, кулаки стиснуті, очі витріщені – і бачу перед собою на підлозі блідий силует чудовиська. Його обриси, чомусь роздвоєні, невиразно нагадують когось. До мене обертаються два обличчя із застиглими виразами гніву-жаху-сум’яття…

Maman! Père!

Це абсурд, я знаю. Зв’язку немає жодного й бути не може. І все-таки дивлячись на вологе схвильоване обличчя Каро Клермон, я майже певен, що вона, як і я, охоплена еротичним хвилюванням від насильства, що витає в атмосфері, від буйства плоті, коли сірник спалахує, удар досягає мети, з ревінням спалахує бензин…

Я похолов, шкіра на скронях напнулася, як барабан, але причиною тому було не тільки твоє зрадництво, père. До тієї хвилини поняття гріха, гріха плоті, у моїй уяві існувало як якась огидна абстракція, щось подібне до скотоложства. Але щоб шукати в похоті задоволення… Це складно піддавалося осмисленню. І проте ви з матір’ю… Обоє розпалені, розпаленілі, лиснієте від поту і, звиваючись, механічно рухаєтесь одне на одному, немов поршні запущеної машини… Ні, не зовсім оголені – напівроздягнені, і тому ще більш непристойні – розстебнута блузка, зібгана спідниця, задерта сутана… Обурення в мене викликав не вигляд частково оголених тіл, тому що я дивився на паскудне видовище, яке постало моєму погляду, з відчуженою бридливою байдужістю. Але ж не далі як два тижні тому я скомпрометував себе, забруднив свою душу заради тебе, père… Слизька пляшка бензину в руці, що збурює відчуття власної праведності, радість від побаченої посудини з пальним, що, злетівши в повітря, запалила палубу вбогого плавучого будинку, шипіння яскравого гребеня всепожираючого вогню, тріск сухої парусини, хрускіт дерева, яке ніби облизується хтивими язичками… Говорили, що це був підпал, але ніхто не запідозрив тихого слухняного хлопчика Рейно. Це міг зробити хто завгодно, тільки не блідий Франсіс, який співає в церковному хорі й справно відвідує богослужіння. Хто завгодно, тільки не юний Франсіс, який за все життя навіть вікна жодного разу не розбив. Підозрювали Мускатів. Старшого Муската і його нестерпного сина. Якийсь час їх цуралися, неприязно шепотілися за їхніми спинами. Вирішили, що цього разу вони зайшли занадто далеко. Але ті завзято заперечували свою причетність до пожежі, а доказів ні в кого не було. Та й постраждалі були нетутешні. Ніхто не побачив зв’язку між підпалом і змінами в сім’ї Рейно – розлученням батьків та від’їздом хлопчика в елітну школу на півночі… Я зробив це заради тебе, père. З любові до тебе. Судно, що палає на пересохлому мілководді, опромінює коричневу ніч, люди біжать, кричать, борсаються на запечених берегах обмілілого Тану, деякі черпають цебрами з дна залишки багна, намагаючись загасити охоплений вогнем плавучий будинок, а я, переповнений гарячою радістю, чекаю в кущах з пересохлим ротом.

Я не міг знати, що на тому судні спали люди, – переконую себе. Занурені в глибоке п’яне забуття, вони не опам’яталися, навіть коли навколо них заревів вогонь. Потім вони мені часто снилися – обвуглені, вплавлені одне в одне тіла, що начебто злилися в єдиних обіймах ніжних закоханих… Довгі місяці я кричав ночами, уявляючи, як вони з благанням тягнуть до мене свої руки, побілілими губами видихають попіл, шепочучи моє ім’я.

Але ти відпустив мені мій гріх, père. Загиблі у вогні були всього лише п’яниця і його шльондра, сказав ти мені. Нікчемні уламки на смердючій ріці. За їхні життя я розплатився, прочитавши двадцять разів «Отче наш» і стільки ж – «Аве Марія». Злодії, котрі опоганювали нашу церкву, ображали нашого священика, на більше не заслуговують. А я молодий, на мене чекає блискуче майбутнє, і мої любі батьки жахливо засмутяться, дуже засмутяться, якщо довідаються… І врешті, доводив ти, це цілком