Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

це, підлетів до межі й майже спізнав усе на собі. Кричав, крутився, його засмоктувало в крижану білу трубу, що на них чекала...

Масштаби були неймовірні, всеосяжні, так ніби якась кібернетична мегаструктура, що представляла цілу мультинаціональну корпорацію, розчавила його, Боббі Ньюмарка, й танцівницю на ім'я Джекі. Неможливо...

Але десь на межі свідомості, за яку він ледве тримався, щось було... Щось смикало його за рукав...

Він лежав долілиць на чомусь шорсткому. Розплющив очі. Мокрий від дощу тротуар, брукований круглими камінцями. Підвівся, похитуючись, і побачив туманну панораму дивного міста й море на обрії. Шпилі, якась церква, несамовиті ребра й спіралі тесаного каменю... Озирнувся й побачив, як схилом до нього повзе велетенська ящірка з широким ротом. Моргнув. Зуби ящірки були з зеленої полив'яної кераміки, з синьо-мозаїчної порцелянової губи повільно стікала вода. Фонтан, звідусіль обліплений тисячами скалок порцеляни. Боббі розвернувся, шаленіючи від нещодавньої смерті Джекі. Крига, крига, і в душі розуміння, як близько він підступив тоді, в материній вітальні.

Дивні покручені лавки, вкриті тим самим головокрутним візерунком із порцелянових уламків, дерева, трава. Якийсь парк.

— Надзвичайно, — сказав хтось поряд. Чоловік устав зі свого місця на зміїстій лавці. Акуратний їжачок сивого волосся, засмагле лице, круглі окуляри без оправи, що збільшували блакитні очі. — Ти просто сюди впав, правда ж?

— Що це все таке? Де я?

— Парк Ґюель. Певною мірою. Барселона, скажімо.

— Ви вбили Джекі.

— Здається, я зрозумів, — насупив брови чоловік. — Це випадковість. Але тебе тут не мало б бути.

— Випадковість? Ви вбили Джекі!

— Мої системи сьогодні перенапружені, — мовив чоловік, ховаючи руки в кишені вільного бежевого пальта. — Справді щось незвичайне.

— Так не можна, бляха. — Боббі нічого не бачив за сльозами. — Не можна. Не можна вбивати тих, хто просто був...

— Де був?

Чоловік зняв окуляри й почав протирати їх бездоганно білою хустинкою, яку видобув із кишені пальта.

— Просто був живим, — сказав Боббі, ступаючи вперед. Чоловік надягнув окуляри.

— Такого раніше не траплялося.

— Не можна.

Ближче.

— Це починає мене втомлювати. Пако!

— Сеньйоре.

Боббі озирнувся на звук дитячого голосу й побачив хлопчика в дивному строгому костюмі та чорних шкіряних чоботах на ґудзиках.

— Прибери його.

— Сеньйоре, — повторив хлопчик, сухо вклонився й дістав із кишені темного сюртука «Браунінг». Боббі відшукав поглядом карі очі під лискучою чілкою й побачив погляд, яким на нього не дивився ніхто з дітей. Хлопчик витягнув зброю й навів її на Боббі.

— Хто ви? — Боббі знехтував пістолетом, але ближче до чоловіка у пальті вже не підходив.

— Вірек. Йозеф Вірек. — Чоловік зміряв його поглядом. — Гадаю, моє обличчя знайоме дуже багатьом.

— Ви з «Важливих людей» чи ще з якоїсь такої штуки?

Чоловік кліпнув і спохмурнів:

— Не розумію, про що ти. Пако, що ця людина тут робить?

— Випадковий дефект, — повідомив малий чистим і приємним голосом. — Ядро нашої системи працює через Нью-Йорк, аби запобігти втечі Анджели Мітчелл. Цей спробував пробратися в матрицю ще з одним оператором і натрапив на нашу систему. Ми досі намагаємося з'ясувати, як він пробив наш захист. Ви в безпеці.

Мушка маленького «Браунінга» була абсолютно нерухома.

І раптом щось потягло його за рукав. Не за рукав, власне, а за мозок, щось...

— Сеньйоре, — сказав хлопчик, — ми спостерігаємо аномальні явища в матриці, можливо, внаслідок нашого поточного надрозширення. Наполегливо рекомендуємо дозволити нам обірвати ваш зв'язок із конструктом, доки ми з'ясовуватимемо природу аномалії.

Відчуття сильнішало. Всередині мозку ніби щось свербіло...

— Що? — перепитав Вірек. — І повернутися в контейнери? Навряд чи це гарантуватиме, що...

— Існує ймовірність справжньої небезпеки, — різко сказав хлопчик і трохи відвів «Браунінг». — Ти, — мовив до Боббі, — ляж на бруківку й розстав руки й ноги.

Але Боббі дивився йому за плече — на клумбу квітів, які в'янули і вмирали, на траву, що сіріла й порохнявіла на очах, на повітря вгорі, що вирувало й звивалося. Свербіння в голові сильнішало і ставало наполегливішим.

Вірек озирнувся й собі глянув на квіти.

— Що за...

Боббі заплющив очі й подумав про Джекі. До нього долинув звук, і він розумів, що цей звук видає він сам. Опустився всередину себе, досі чуючи звук, і торкнувся Джеммерової деки. Давай! Він закричав усередині, не знаючи й не думаючи, до кого звертається. Давай же! Щось подалося, якась перепона, й свербіння стихло.

Коли він розплющив очі, в мертвому квітнику щось стояло. Моргнув. Схоже на хрест із побіленого гладкого дерева. На поперечину хтось натягнув рукави старезного флотського мундира з плямами плісняви, важкими еполетами, тьмяно-золотими галунами, іржавими ґудзиками й бахромою на манжетах... На білий стовп спирався давно не чищений кортик, поряд стояла пляшка, наполовину повна прозорої рідини.

Дитина крутнулась, пістолетик розмився... І зім'ялася, витончилася, мовби здута кулька, кулька, яка перетворюється на ніщо, а зброя задзвеніла, упавши на кам'янисту стежку, наче забута іграшка.

— Мене звати, — сказав голос, і Боббі ледь не закричав, збагнувши, що ці слова виходять із його рота, — Самеді, й ти вбив коня мого двоюрідного брата...

Вірек побіг виткою стежкою між зміїстих лавок, тріпочучи полами довгого пальта, а Боббі помітив, що попереду, там, де стежка зникала на обрії, стоїть іще один білий хрест. Вірек теж його побачив, закричав, і барон Самеді, Володар кладовищ, лоа, чиїм царством була сама смерть, пройшов над Барселоною холодним похмурим дощем.

— Що ти, бляха, хочеш? Хто ти?

Знайомий жіночий голос. Не Джекі.

— Боббі, — відповів, відчуваючи, як усередині пульсує темрява. — Боббі...

— Звідки ти тут узявся?

— Джеммер. Він знав. Його дека засікла тебе, коли ти мене вирубила.

Він щось бачив, щось велетенське, але не пам'ятав що...

— Мене послав Тернер. Це Конрой. Він просив передати, що винен Конрой. Тобі потрібен Конрой...

Чув власний голос, ніби чужий. Він десь побував, а тепер повернувся в неоновий ескіз Джейлін Слайд. Дорогою бачив, що та велика штука, штука, яка його засмоктала, почала перетворюватися й зміщуватися, її титанічні блоки оберталися, зливалися, рухалися в нових напрямках, змінюючи обриси.

— Конрой. — Спокусливий завиток сперся на відеопідвіконня, в контурі відчувалося виснаження, навіть нудьга. — Я так і думала.

Зображення побіліло і змінилось, тепер показуючи якусь старовинну кам'яну споруду.

— Парк-авеню. Він там із рештою європейців, хитрує