Тетяна Гобатюк - Блакитне полум'я, Тетяна Гобатюк

- Не ата-та-ку-ва-тииии… – поволі промовляє менталіст, намагаючись заблокувати мій вплив.

- Оксано, зупинись! – кричить голос Аламеї. – проте я її не слухаю і вливаю у закляття життєві сили, аби посилити його. За секунду мій зір укутує сива пелена, проте я продовжую.

- Розкажи правду. Про драконів. – видихаю і осідаю на підлогу.

- Гррр… - гарчить мій ворог, – Все через цю бісову Мусіму. Мій рід приречений убивати кожного, хто промовить її ім’я. Знищувати кожну згадку. Це наш ссспадок. – відчуваю як на мої плечі опустилися чиїсь долоні.

- Чому? Хто така Мусіма? – запитую та врешті втрачаю свідомість, так і не почувши відповіді.

******************

- Муссссіма – дочка Октопусссса. Тринадцята магиня. Мандрівниииця. Її стихія – переміщення між ссссвітами. Її вигнали з Теї і більше її ніхто не бачииив. – прошипів менталіст. Камінь під ним засвітився зеленим. – А тепер, убити всіх! – прокричав Саркіс і на нас кинулися озброєні маги.

Я підхоплюю безсвідоме тіло коханої і рвучко здіймаюсь уверх, проте моє крило обвиває петля з концентрованої магії. Як у старі добрі часи...

Друзі підлітають ближче, та атакують нападників, намагаючись звільнити мене. Швидким поглядом відмічаю, що внизу вирує не менша какафонія, ніж у небі: маги б’ються з магами мечами, магією, кулаками. В будь-якій іншій ситуації я б радів такому видовищу, я марив ним, проте зараз все моє життя, увесь мій світ сконцентрувався на одній єдиній жінці.

Раптом простір накриває якимось блокуючим куполом і плетіння, що тримало мене розсипається. Певно Горацій врубив на повну. Ну що ж, на цьому етапі наша місія закінчена, а тому наказую хлопцям відступати. Слава Отіс, серед наших немає втрат, лише кілька подряпин.

Моя кохана мирно спить у моїх долонях. Незважаючи на те, що все закінчилося просто чудово, серце розривається від гніву – навіщо було так собою ризикувати? Навіщо було вливати стільки сили? Ми б витратили більше часу, проте змусили б ту паскудь говорити, а тепер моя тендітна квітка тижнями приходитиме в себе. І що найголовніше, я зовсім не відчуваю вогника її магії. Мене це трохи лякає, проте якщо я досі живий – отже шанси у нас є.

На підльоті до драконячого поселення я звертаю та лечу одразу до Ель-Пуарс. Мурат – вправний знахар. Упевнений, він допоможе Оксані. З кожним помахом крил мені стає все тяжче, серце стискається магічними кайданами мов довічно приречений в’язень. Це змушує мене не на жарт захвилюватися та з усіх сил прискоритись.

Вже при самій скелі трансформуюсь на людину і щодуху гукаю:

- Хто небудь, допоможіть їй! – ще ніколи страх не підкрадався так близько до моєї душі. – Ви чуєте? Ми помираємо! – десь поряд залунали кроки вартових, ну нарешті.

Я відчув як мене підхопили дужі руки та потягнули вглиб печери.

- І дівчину… – шепочу пересохлими вустами.

- Вона тут, не хвилюйся. – відповідає знайомий голос Теомана.

- Мурат… – далі моя свідомість покинула мене.

Безкраї дюни Насіми танцюють пристрасний танець із небесною гладдю. Сухий пустельний вітер приємно обгортає моє тіло, підносячи ще вище до небес. На душі так затишно та спокійно, ніби все зло світу з нього забрали і більше немає ані воєн, ані міжусобець, ані зрад. Я повертаю голову праворуч і бачу силует блакитно-полум’яного горобця – моя кохана. Я кличу її і вона повертається до мене, сміється. Ми разом летимо далеко-далеко аж за горизонт, туди, де пісок та небо зливаються, утворюючи одну суцільну білу лінію. Підлітаю ближче до неї та торкаюся крилом її тонесеньких пальчиків, проте раптом вона хапається за мене і не своїм, чоловічим голосом говорить:

- Ельдаре, проснись! Ельдаре! Хлопчику мій, тобі варто прокинутись, інакше ви згорите обоє.

- Що з тобою? – не розумію я. – Чому ми маємо горіти?

Проте Оксана розчиняється у повітрі, а пейзаж навколо йде колами, поки не перетворюється на суцільну пітьму. Мене кидає, мов об землю, настільки сильно, що навіть не вистачає сил зробити вдих. Я помер?

- Давай, дихай, Ельдаре. Заради вас двох, дихай. – лунають чиїсь слова.

Не одразу впізнаю Мурата, проте відповісти нічого не можу. Минає ще кілька секунд перш ніж я таки розганяю печіння в легенях та наповнюю їх повітрям. Потім протяжно та шумно видихаю. За кілька хвилин розумію, що почав відчувати тіло, ворушу пальцями та намагаюся відкрити очі. Мене зустрічають кам’яні обриси печери.

- Деее.. Оксана..кхе…кхе.. – закашлявшись, запитую.

- Тут. – відповідає Мурат.

Докладаю всіх можливих і неможливих зусиль аби повернути голову на звук. Простір ніяк не хоче фокусуватися, проте навіть у такому стані я помічаю тендітне тіло та біляві пасма.

- Як вона? – запитую ледь чутно.

- Жити буде. – відповідає обнадійливо дракон. – Проте магія…

- Що з нею? – невже мої невтішні підозри знайдуть своє підтвердження? О ні, це буде крах для моєї пташки…

- Вона змінилася. – промовляє невпевнено той.

- Тобто? – юрзаю по кам’яній брилі, на яку мене поклали у спробах знайти поглядом цілителя. Виходить не одразу.