Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Кути! Ну вже, — буркнула вона, а потім різко зупинилася і запитала: — А коли ви одружитеся?

Я майже втратила рівновагу від несподіванки. Лука лише підняв брови і швидко взяв ініціативу в свої руки.

— Ще не плануємо, Роню. Як тільки закінчиться стан у країні, тоді й поговоримо, — відповів він спокійно.

Роня насупилася і буркнула:

— А мені набридло чекати. Знаєте що? Я буду називати Рудика татом!

Я засміялася так голосно, що аж привернула увагу перехожих. Лука теж не стримав усмішки, а Роня тільки гордо випрямилася, ніби прийняла найкраще рішення у своєму житті.

Ми йшли вузькою стежкою вздовж річки. Осінній вітер приємно лоскотав обличчя, розкидаючи волосся по сторонах. Роня, як завжди, трималася між нами, міцно стискаючи наші руки. Її кроки були легкими, майже стрибучими, а голос дзвенів радісно, хоча я помічала, що вона майже не дихає між словами, так швидко і збуджено вона говорила.

— І ось цей косинус… ну, ви розумієте, це така штука, яка має якесь значення залежно від кута! — вона широко розвела руки, пояснюючи. — А ще є синуси, і це теж щось дуже важливе. І, уявляєте, я це все запам’ятала!

Я кинула короткий погляд на Луку. Він зосереджено слухав її, але я бачила, як кутики його губ трохи піднялися. Він знав, що я скоро щось скажу, і, здається, навіть чекав цього.

— Роню, зачекай, — я зупинилася, змусивши її подивитися на мене. Її очі блищали від ентузіазму. — Чому ви вже вчите такі складні речі? Це ж важко навіть для старших класів!

Роня лише похитала головою, ніби я щойно запитала щось абсолютно очевидне.

— У нас пришвидшений курс навчання, — сказала вона, як доросла. — Це потрібно, щоб ми швидше вивчили все, що треба. Ось мені скоро десять, через два місяці! І я приєднаюся до старших. А вони вже більше вивчають бойові мистецтва!

Її голос набрав нот гордості, а щоки трохи порожевіли від збудження. Я усміхнулася, відчуваючи, як всередині щось тепле розливається від її радості. Їй завжди хотілося бути дорослою, і кожна її фраза кричала про це.

— Бойові мистецтва, значить? — Лука трохи нахилився до неї, його голос звучав зацікавлено. — Ну, тоді мені доведеться тренуватися разом із тобою, щоб ти не була занадто сильною.

Роня захитала головою і сміливо заявила:

— Ти мене все одно не переможеш. Я вже зараз сильна!

Ми всі засміялися, а потім вона несподівано глянула на мене зі змовницьким виразом обличчя. Її очі блищали, а губи склалися в хитру усмішку.

— До речі, я знаю, що ти печеш торт на завтра!

Я застигла на місці, не вірячи, що вона це сказала. Серце застукало швидше.

— Роню! Це ж була таємниця! — я нахилилася до неї, стискуючи її руку трохи сильніше.

Вона лише невинно посміхнулася і знизала плечима.

— А що? Я нічого такого не сказала. Тільки ти печеш торт.

Я помітила, як Лука поруч затамував сміх. Він одразу зрозумів, про що йде мова, і його брови піднялися вгору.

— О так, — сказав він, ніби щойно згадав щось важливе. — Як я міг забути? Завтра ж 11 вересня.

Я помітила, як він трохи нахилив голову, його волосся впало на очі, але він швидко прибрав його назад рукою.

— Ще один рік промайнув, — продовжив він, дивлячись на річку. Його голос звучав задумливо. — Як швидко летить час. Я вже такий старий.

Я не стримала сміх.

— Старий? Лука, тобі лише… — я спробувала пригадати, але він підняв руку, перебивши мене.

— Не треба нагадувати. Тридцять не за горами, — жартівливо сказав він, хоча я знала, що він зовсім не переживає через це.

Роня, дивлячись на нас обох, раптом підняла голову.

— Тридцять? Це що, дуже багато? — вона виглядала трохи здивованою.

— Дуже, — підтвердила я, глянувши на Луку. Його очі зустріли мої, і я побачила в них тепло, яке завжди мене заспокоювало.

— Ой, ви такі смішні! — Роня закотила очі, а потім повернулася до своїх розповідей про уроки.

Ми продовжили прогулянку, слухаючи її дзвінкий голос і милуючись тим, як осінь поволі огортала все довкола.

Ми з Лукою йшли поруч, слухаючи дзвінкий голос Роні, яка продовжувала ділитися шкільними історіями, не зупиняючись ні на мить. Вона виглядала такою щасливою, такою безтурботною, що в ці моменти я забувала про всі труднощі й виклики, які доводилося долати.

Роня раптом замовкла, зупинилася на стежці й повернулася до нас обох. Її великі очі дивилися на мене з такою серйозністю, що я одразу зрозуміла — зараз буде щось важливе.

— Ви найкращі тато і мама у світі, — сказала вона тихо, але так чітко, що я відчула, як моє серце стислося.

Я затримала дихання, глянувши на Луку. Він усміхнувся, легенько потиснувши мою руку, ніби намагаючись заспокоїти мене. Я не знала, що відповісти, але Роня, здається, навіть не чекала реакції. Вона продовжила, знову повернувшись обличчям до мене:

— Раніше я думала, що ніколи не матиму ні мами, ні тата. А потім ви з’явилися. І тепер у мене є все, про що я мріяла.

В її голосі було стільки щирості й вдячності, що я відчула, як очі почали зрадницьки вологіти. Я завжди знала, що для Роні це важливо, але зараз, коли вона сказала це вголос, я зрозуміла, наскільки велике місце ми з Лукою займаємо в її маленькому серці.

— Ти знаєш, Роню, ми з Лукою дуже раді, що ти з нами, — тихо сказала я, нахилившись до неї, щоб подивитися прямо в її очі. — Ти наша гордість і радість.

Вона міцно обійняла мене за талію, а потім подивилася вгору з хитрою усмішкою.

— А ще я знаю, що ти моя справжня мама.

Я на секунду застигла, не знаючи, як реагувати. Роня це говорила вже не вперше, але щоразу я губилася в її словах. Вона дійсно вірила, що я її мама, і я не мала сил переконувати її в іншому.

— Чому ти так думаєш, сонечко? — я обережно запитала, намагаючись зрозуміти, звідки в неї це переконання.

— Ну як чому? — вона знову широко усміхнулася. — У шкільному журналі у мене ж твоє прізвище — Анісімова. А ще всі кажуть, що ми з тобою схожі.