Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

починала лихоманково тремтіти. І він, помітивши цей страх перед ним, сатанів. «Твої діти!..» — люто кричав він, і ганебна лайка звисала в повітрі.

«Картини, яких не треба дивитись би й дорослим, не то дитині!» Знечещений, знечищений, обернений в пустку дім. «Скрізь бруд, курява. Все переламано, порозкидано». Хаос пустелі, злидні. «Як нечисто все, як негарно, сумно, сумно було!» Розповідає Марко Вовчок в одному з листів про враження від рідного дому.

Це було вище людських сил. І люди не витримували.

Кравець-кріпак Михайло, нагостривши ножа, хотів зарізати божевільного ката-пана.

«Удруге вийшовши заміж, коли старшому братові Валеріяну було не більше 11 років, а сестрі Марії не більше 10, наша мати, що була повна любови, лагідна, понад міру добра, збагнула, що тримати дітей, бувших на вирості, при відчимі, людині розбещеній, дикій та гіркому гультяї-картяреві, що важко гнобив селян, немає можливости» (Дм. Вилинський).

Треба було рятувати, якщо не себе, — її життя назавжди було знищене й загублене, — то бодай дітей; їх треба було віддати з дому якнайшвидше, поки не було ще пізно, поки не трапилося щось остаточно жахливе.

Після одного особливо гидкого бешкету мати, схопивши смертельно переляканих дітей, втекла разом з ними з маєтку. Переховавшись у людей, на селянських конях вона потайки виїхала з Катерининського.

Доньку вона одвезла до сестри, Катерини Петрівни Мордовиної, що жила в Орлі, а сина віддала під опіку братові Миколі Петровичу. При собі вона лишила тільки малого дворічного Дмитра.

Діти віддані були з дому назавжди. Родина Вилинських розпалась. Дівчина більше ніколи не поверталась до Катерининського, не жила разом з матір’ю. Якщо вони й бачилися, то тільки на чужих людях в чужій хаті на короткий час. «З дня свого від’їзду сестра ні разу не була в Катерининському в матері, і для побачення з нею мати виїздила до Харкова, на Варгол або в Орел!» (Дм. Вилинський).

«Люди покривджені!» З родинної катастрофи дитячих років проросли перші паростки трагічної свідомости Марка Вовчка. Це не була для неї лише літературна тема часу, тема Гоголівської «Шинелі», «Бідних людей» Достоєвського, романів Діккенса. Це було для неї власне переживання дитинства, її особиста внутрішня й життєва тема.

В пансіоні

Бувають потрясення, які ніколи не забуваються. Рани, що не загоюються. Прірви, що постають і що їх не переступити.

Розлука. Руїна родинного щастя. Горе. Як щось спинилося в дитинстві Марка Вовчка, урвалося, так і на ціле життя!.. Горе дитячого життя потрясло її. Вона зазнала наруги. Перенесла приниження. В ній прокинувся страх перед людьми й життям. Вона стала внутрішньо замкнена, мовчазна. Трималася на відстані від товариства. Справляла, в своїй усамотненості, враження не то боязкої, не то гордої.

Такою вона вступила до пансіону в Харкові. Такою лишилася в пансіоні.

Розлука дітей з доброю, але безталанною мамою була родинною трагедією. Шкода було покидати стару куховарку Катюшку, покоївок, пасічника, хортів, овечок, корів.

Було важко розлучитися з матір’ю й братами, важко було забути про рідне гніздо, з яким зрослася незримими корінцями, хату, старий сад, «свою» ялинку, село, поля.

Молодший брат Митя, що залишився при матері, згодом писав: «У нас на селі лишились пам’ятки, що старший брат і сестра жили в Катерининському. Тут був і Валерочків сад і Машина ялинка. Наша стара бабуся, куховарка Катерина часто оповідала мені про сестру, називаючи її розумницею й красунею!»

Перебування в пансіоні ще більше розвинуло в ній внутрішню зосередженість. Вона остаточно замкнулась в собі.

Богдан, син Марка Вовчка, оповідає, за родинними споминами, про пансіонні роки своєї матері: «Виховали Марію Олександрівну по-тодішньому може й гарно. До шістнадцяти років вона вміла чудово грати на клявесинах, мило щебетати по-французьки й танцювати модні танці. Більше й не вимагалось нічого від гарненької поміщицької дочки. Аритметику вона знала тільки до “ділення”. І потім все життя не могла справитись з четвертою аритметичною дією. Найтрудніші соціяльні, літературні завдання далеко миліші були її серцю в житті, ніж найпростіша задачка на ділення!..»

Не всі мають здібності до математики. Марія Вилинська їх, очевидячки, не мала. Програма викладання математики в приватному пансіоні з чотирилітнім курсом навчання обмежувалася 4 правилами аритметики і далі не поступала. І це було цілком послідовно.

Кожна доба має свій погляд на освіту. В 30–40 роках 19 століття не перецінювали ваги науки, зведеної до викладу середньошкільного підручника. Тоді були свідомі, що музика, добре знання чужих мов і танці важать більше в житті людини, ніж знання альґебри, вміння розкрити дужки в альґебричній формулі, або довести з крейдою на чорній дошці, що сума кутів в прямокутнику дорівнюється двом прямим, — псевдовчений баляст, що відбирає в підлітка все й не дає йому нічого.

Ми не знаємо, хто був учителем мови в Харківському пансіоні для дівчат в ці роки, 1845–1850. Це, очевидячки, не був ні Амвросій Метлинський, ані Костомаров. Але немає сумніву, 15-літня дівчина бездоганно оволоділа будовою фрази, літературним стилем. Не слід посилатися при цьому лише на її «природну» талановитість. В тексті листа легко відрізнити те, що було здобутком талановитости, і те, що прийшло від школи, навчання й учбових вправ.

Це не розповідна манера. Тут нічого від розхристаної фаміліярної балаканини. Це витвір, що сполучує досконалість виробленої фрази з глибокою повноцінністю змісту.

«Малесенький соловейко»

Марія Вилинська (або Велинська, як пише її дівоче ім’я Куліш) походила з поміщицької родини Вилинських-Данилових. Виправляючи біографічні відомості, подані про неї в «Енциклопедичному Словнику» Брокгавза й Ефрона й передруковані в якомусь часописі, вона збоку на часописному аркушеві зазначила: «Бабка по матері — полька-литовка. Батько — уродженець західніх губерень!»

«Дід наш, Петро Гаврилович Данилів, — пише брат Марка Вовчка, Дм. Вилинський, — бувши на постою десь у Польщі, приподобався княжні Радзивил і одружився з нею». Одна з їх доньок, 14-літня дівчина, Параскевія Данилівна, вийшла заміж за капітана ґренадерського полка, Олександра Вилинського, що так само служив в Польщі й р. 1831 брав участь у поборенні т. зв. «листопадового» повстання, а потім оселився в маєткові Катерининському Орловської губернії, де й народилася р. 1834 10 грудня їх донька Марія.

Розмовна повсякденна мова і в Вилинських, і в Данилових була однаково французька. «Мати наша, — згадує Дм. Вилинський, — була досвідчена, терпелива, тямуща та розумна вихователька. Дуже добре знала музики та мов, особливо французької, без якої нам, дітям, бувало ані поткнися!» Але в цій поміщицько-офіцерській родині Вилинських-Данилових народна українська мова й пісня не була чужа. В листі з 20 вересня 1857 Марковичка, посилаючи своєму чоловікові пісню, «Маленький соловейко», додавала: «Мій дід навчився її од козака старого у поході і