Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

з слабкости її волі, батьки примушували її вийти заміж за чоловіка нелюбого, неосвіченого й деспота. Отже, треба було «врятувати її» з батьківського дому й привезти до Полтави, а тут уже влаштувати її спочатку десь в освіченій родині, а згодом клясною дамою в гімназію. На світанку наступного дня Трунов уже вирушив на поштових в колясці Куліша в П-ий повіт. За даною від Куліша інструкцією, Трунов приїхав в село пізно ввечорі, розшукав указану йому няню й довідався, що «панночку вже повінчали».

Важко сказати, чи стосується цей епізод до панночки Рентель і є останній епізод в його з нею романі, — чи, може, Куліш брався рятувати ще якусь іншу тамтешню дівчину. Так чи так, — це надзвичайно типова для Куліша — оця тенденція рятувати провінціяльних панночок.

«Мовчуще божество»

Біографічна повість про Марка Вовчка 

Розділ перший

Мовчазність

Ганна Барвінок, дружина Панька Куліша, в своїх «Споминах про Марка Вовчка» пише, що вона — Марко Вовчок — «була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може од того Куліш назвав її “Вовчком”, що вона наче злякана, мовчуща!»

Коли р. 1857 Марковичка по дорозі з Немирова до Орла заїхала до Кулішів на хутір Мотронівку під Борзною і це була їх перша зустріч, вона здалась Ганні Барвінок здержливою й ніяковою.

«Нам вона здалась, — пише Барвінок, — боязкою, чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки (стара Мотря Білозерська, мати Кулішевої), ні до мене, ні до Куліша не горнулася. Як по нашому темпераменту була непривітна, негаряча. А ми всі дуже до неї ласкаво оберталися. А вона якось погордо!..»

Трималась якось весь час напружено. Ніби осторонь. З якоюсь внутрішньо натягненою боязкою обережністю.

«Я, — пише Г. Барвінок, — так подумала: “Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, вона й од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..”»

Зрештою, дуже тонка характеристика! З проникливістю жінки, що з першої зустрічі, з першого погляду вгадала, підсвідомо відчула в Марії Марковичевій свою суперницю, вона влучно вхопила головні риси її вдачі. Мовчуща. Ні до кого не горнеться. Ніби якось з холодком, немов з підкресленою, майже навмисною непривітністю, з якоюсь гордовитою стриманістю.

«Мовчуще божество!» як назвав її П. Куліш у ці роки своєї закоханости в неї.

Марко Вовчок свідома була своєї замкненої, упертої, вольової непокірливости.

«Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати не посилив!» казала вона про себе.

«Люди покривджені»

Через катастрофу, трагедію, втрати увійшла Марко Вовчок в Життя.

Щасливе дитинство буває часто прологом до нещасливої долі. Щастя нівечить дитину. Дитина надто слабка, щоб знайти в собі силу повстати проти щастя. Вона надто легко піддається спокусам щастя. Дитину пестять, і пестливість спустошує душу, пустотливість серце. Кристали енерґії розчиняються в рожевій воді марних ілюзій. Тільки голодна людина знає, чого вона хоче.

Нещасливе дитинство знесилює, ламає, нищить слабких, але загартовує дужих. Одних пригнічує, інших звільняє. Нещастя творить якусь ніби кору, тверду оболонку людини, вбирає в панцер, замикає людину в собі, виховує в ній відпорність. Нещастя концентрує внутрішні сили замість розкидати.

У Марка Вовчка було нещасливе дитинство. Опанас Маркович, її чоловік, в одному з листів згадує про «вічні сцени своїх і чужих незадоволень, якими доля заганяла тебе в дитинстві!»

Їй було 10 років, коли її мати, після смерти першого чоловіка, вийшла заміж вдруге. Та цей другий шлюб не приніс молодій жінці ані краплі щастя. Він лише знівечив життя їй і відібрав дитинство в дітей.

За згадками Вовчкового брата, Дмитра Вилинського, мати їх була «покірлива», «любляча й безмежно добра жінка», була розумна й гарна, добре грала на клявесинах, і, походячи, за матір’ю, з князівського роду Радивилів, одержала блискуче, великопанське хатнє виховання.

Натомість вітчим, що прийшов в дім Вилинських, був руїнник, бешкетник, п’яниця, картяр. Особливо страшний і несамовитий в п’яному вигляді. Тоді вже не людина, а звір, потвора в людському образі. Патологічний тип. «Розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр», як його характеризує Дмитро Вилинський.

Усе принесене було в жертву пристрасті до карт: сімейний лад і спокій, налагоджене життя, гроші, якщо вони з’являлися, врожай, коли його було зібрано, фамільні, радзивилівські брильянти дружини, люди, земля, маєток.

Програні меблі, сервізи, порцеляна, срібло, килими, все, що накопичувалося поколіннями, виносилося з хати й вантажилося на чужі вози. Коней виводили з стаєнь, і порожні закинені стайні оберталися в пустку. Кріпаки-селяни переходили в руки інших власників. Химерно росли суми боргів.

«Вітчим скоро звів нанівець весь маєток!» зауважує Вилинський.

Гра в карти супроводжувалася пиятикою, пиятики обертались в бешкети. Гуляти й пити це й значило бешкетувати.

Для гри в карти й гульні потрібний був гурт. Гості, пани-п’янички, людські покидьки, з’їздилися з усіх усюдів. Професійні шулери, багато разів биті й вже прогнані звідусіль, почували себе в Катерининському, як у себе вдома. Всі вони наказували, галасували, знущались, бились, гадили, намагаючись в бешкетництві перевершити господаря. Дім ходив ходором. Крики, музика, танці, горілчаний сморід, безладдя, бруд.

«Я пам’ятаю бурхливі сцени вітчима!» згадує Вовчків брат про дикі кошмари п’яного гультяйства.

Куди втекти? Де сховатись?

Скам’яніла, розкривши сірі, сповнені страху очі, білява дівчинка, стояла, притулившись до стіни. Сполотнівши, німіючи від жаху, вона дивилась як по дому проносилась буря.

Охоплений шалом нищення, збожеволілий од алькоголю вітчим зривав з вікон занавіски. Трощив дзеркала. З брязкотом падало скло. Зметений з стола посуд топтався ногами. Сокирою рубалися клявесини, столи, двері.

І коли цей сп’янілий ідіот, потвора, що в ній уже не було нічого людського, наближався, не знаючи, що він зробить в найближчу мить, до дівчини, вона з криком, в невимовному жасі, кидалася до матері, шукаючи в неї захисту.

Вона охоплювала рученятами материні коліна й, сховавши голову в складки її спідниці, плакала, захлинаючись од сліз, з серцем, стисненим відчаєм і болем.

А вітчим з реготом заносив сокиру й кричав: «Пусти, а то зарубаю!» Він стояв, похитуючись. У нього були червоні каламутні очі й розпатлане волосся.

Дружина робила спробу відштовхнути його й тоді тікала. А він з піднятою сокирою й диким хрипом нісся за нею з хати до хати, поки, послизнувшись, не падав і, впавши, не засинав безпам’ятним гарячковим сном п’яниці.

І якщо після таких потворних сцен вже якоюсь мірою тверезий, — зовсім тверезий він не був ніколи, — він спитувався погладити дівчину по голові, вона