Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Мабуть, нічого спільного. Гадаю, я, вкравши у кожної потроху, у кожного образу, побаченого за життя, склав собі ідеальну жінку. І якби я міг зараз побачити обличчя всіх своїх жінок, я б напевне склав один, певний прототип моєї Ідеальної Жінки, якого я так ніколи і не знайшов, але за котрим гнався все своє життя. У чому ж подібні Ванна й Сибілла? Може, набагато більше, ніж здається на перший погляд. Грайливість губ у посмішці, блиск зубів, коли сміються, порух руки, яким поправляли волосся. Ба навіть поруху руки було б цілком достатньо...

Але жінка, яку я щойно поцілував на обкладинці, була зовсім з іншого світу. Якби зустрів її на вулиці, я б і поглядом її не провів. У цьому ж випадку йшлося про світлину, а фотографії, як відомо, завжди застарілі, вони позбавлені тої платонічної ніжності й сяйливості малюнка, що лишає нерозгадану таємницю. В образі цієї жінки я поцілував не предмет любові, а нестримну силу статі, оманливість губ, намащених яскравою помадою. Це не був цілунок, сповнений ніжної теплоти і нетерпіння, це була дика спроба знову відчути поклик плоті. Певно, я дуже швидко забув про цей випадок, як про щось понуре й заборонене. А от абіссинська краля Джеммі видалася мені бентежною, але чомусь ласкавого особою, витонченою недосяжною принцесою. Дивитися можна, а чіпати — зась.

Та як же так трапилося, що я зберіг материні журнали? Можливо, справа у запізнілому подорослішанні. Може, аж у ліцеї, якось повернувшись до Солари, я захотів віднайти те, що вже здавалось мені далеким минулим, присвячуючи світанок своєї юності ступанню по слідах, загублених у дитинстві. Я вже тоді був приречений на реконструювання своєї пам’яті, тільки от різниця у тому, що тоді це була весела гра, де всі мадленки були напохваті, а от тепер це відчайдушне випробування.

Власне, у капличці я все-таки дещо зрозумів і про свої пошуки, і про свободу, і про покору непоборному поклику плоті. Отже, це був лише спосіб утекти бід обмундированих фашистських лав і безстатевого царства янголів-охоронців.

Невже це й усе? Адже, окрім вертепу на горищі, ніщо не свідчило про моє ставлення до релігії у дитячі роки, а поза тим мені видається дуже дивним, що, хоч і ріс у не надто набожній родині, я не пройнявся жодними релігійними почуттями. Ба більше: я не знайшов жодного свідчення того, що відбувалося зі мною після 1943 року. Можливо, саме десь між 1943—1945 роками, коли «Скарб Кларабелли» вже замурували в капличці, я вирішив знести сюди найтепліші і найособистісніші спогади дитинства, що вже тьмяніли у розпливчастому мареві пам’яті. Мені вже було на часі вдягти тогу мужності і ступити у свідомий дорослий вік, у найбентежніші і найнезбагненніші роки мого життя. Тож я й вирішив сховати у крипті своє минуле, аби було над чим журливо зітхати у майбутньому.

І ось, поміж безлічі альбомів про пригоди Чіно і Франко, мені потрапило до рук дещо особливе, від чого у мене нарешті виникло відчуття, що я вже стою на порозі остаточної розгадки. На барвистій обкладинці альбому зазначалося: «Таємниче полум’я цариці Лоани». Ось де я знайду пояснення таємничого полум’я, що повсякчас бентежило мене після повернення. Нарешті ця подорож до Солари набувала конкретного сенсу.

Я розкрив альбом і поринув у найбезглуздішу і найпріснішу історію з тих, що колись міг пізнати людський розум. Сюжет був розхлябаний до краю, і з кожної дірки хлющала вода, він повсякчас повторювався, герої зовсім несподівано і безпідставно закохувались, а Чіно і Франко, кохаючи Лоану, одночасно з тим вважали її пекельною відьмою.

Чіно та Франко потрапляють до Центральної Африки, де поміж диких племен уже дві тисячі років царює Лоана. У своєму загадковому царстві ще більш таємнича Лоана ховає знову ж таки таємниче полум’я, що подовжує життя чи навіть дарує безсмертя. Отже, сама цариця Лоана лишається завжди прекрасною і невмирущою.

Лоана з’являється на сцені не з початку, а лише на певному етапі сюжету. Проте вона не видається ані чарівною, ані принадною. Радше є грубою пародією на панянку з древніх вар’єте-шоу, що я недавно бачив по телевізору. Далі, протягом усього сюжету цариця, насправді позбавлена будь-якої загадковості, марно метушиться безпорадним сюжетом, у якому й на грам немає ані художньої захопливості, ані психологічної напруги. Власне, єдине її бажання — взяти шлюб з одним із героїв, що, як дві краплини води, схожий на її коханого, котрого вона нестямно кохала дві тисячі років тому і котрого так само нестямно, від люті вбила й перетворила на камінь, бо той знехтував її любощами. Я зовсім не міг утямити, чому ж вона так учепилася в сучасного двійника свого коханця (тим паче, що той двійник не має до неї почуттів, бо з першого ж погляду закохався у сестру цариці), коли має життєдайне полум’я і вмить могла б удихнути життя у свого скам’янілого милого.

Власне, я і в інших коміксах зауважив дещо дивну особливість. Там і фатальні жінки, і демонічні чоловіки (згадайте Мінґа та Дейл Арден) ніколи не жадали ані володіти, ані ґвалтувати, ані ув’язнити своїх коханих у гаремі. Словом, ніяких злягань з предметом своєї божевільної пристрасті. Натомість вони неугавно жадали одружитися. Що ж це, протестантське лицемірство американського оригіналу чи цнотлива сором’язливість італійських перекладачів, нав’язана їм католицьким урядом, що розійшовся у боротьбі за демографічні показники?

Та повернімося до бідолашної Лоани. Наприкінці на її голову падає нещастя за нещастям, поки врешті таємниче полум’я не згасає навіки і — прощавай, безсмертя наших героїв, які, втім, не надто переймаються, що так довго топтали собі черевики, поки йшли аж у таку далечінь. Урешті, у мене навіть склалося враження, що їм узагалі те полум’я по цимбалах, хоча, до слова, саме через нього і заварили всю цю кашу. Та, мабуть, авторам конче потрібно було закруглитися, тож вони не надто напружували мізки, щоб згадати, з чого починали.

Коротше, неймовірно тупа історія. Та, мабуть, зі мною сталося те ж саме, що й з паном Піппіно. Малим читаєш посередню історію, потім вона розростається у твоїй бурхливій уяві, ти її переробляєш, переживаєш і підіймаєш на рівень легенди абсолютно прісний і беззмістовний сюжет. Здається, мою упокоєну пам’ять здобрила не сама фабула, а, власне, назва коміксу. «Таємниче полум’я» — ось що полонило мене, не кажучи вже про солоденьке ймення «Лоана».