Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

А що насправді то була лише вередлива модниця, виряджена в індійську танцівницю, — то пусте. Усе своє дитинство (а може, й значно пізніше) я плекав у собі захоплення звуковою оболонкою, а не образом. Забувши «реальну» Лоану, я продовжував іти за звучанням інших «таємничих пломенів». А пізніше моя знівечена пам’ять обрала це «полум’я», щоб знову запалити відлиски давно забутої насолоди.

Туман ніколи не полишав мене, він і досі в мені, і єдине, що час від часу прошиває його, — слабке відлуння казкової назви.

Продивляючись стос то тут, то там, я намацав продовгувату полотняну обкладинку. Ледь розкривши альбом, я зрозумів, що то була колекція марок. Звісно, це був мій альбом, адже на самісінькому його початку було викарбуване моє ім’я і ймовірна дата, коли я вклеїв першу марку, — 1943 рік. Це був майже професійний клясер, сторінки можна було витягувати, а марки були розташовані за абеткою, згідно з назвою країни. Всі марки я приклеював за язичок, хоча деякі були дещо грубішими, з шершавими краями. Зокрема італійські, які на початку свого філателістського захоплення, гадаю, я віддирав від старих конвертів чи листівок. Певно, спочатку я приклеював марки в якийсь дешевенький зошиток, використовуючи для цього гуміарабік, адже марки й досі були клейкими. І лише потім я втямив, що до чого, тож, намагаючись урятувати початки своєї колекції, розмочував зошит у воді, поки марки не починали відставати. Проте на них назавжди лишилися відбитки мого дитячого невігластва.

Те, що у подальшому я навчився все робити як слід, засвідчив каталог, який я знайшов під альбомом з марками. Це був філателістський каталог «Іверта та Тельє» за 1935 рік. Мабуть, я знайшов його у дідовому непотребі. Звісно, як для серйозного колекціонера-філателіста у 1943 році, цей каталог дещо застарів, і я не міг віднайти там ані найновіших екземплярів, ані нових серій. Та для мене він став цілісіньким скарбом, адже саме з нього я міг навчитися правил філателії, засад каталогізації марок.

Але де я знаходив марки у такі роки? Можливо, мені приносив їх дід, а може, я ходив крамницями і скуповував їх цілісінькими конвертами, сотнями штук, як і досі продають їх на лавках між вуличками Арморарі та Кордузіо в Мілані. Чи віддавав увесь свій невеличкий ризиковий капітал якомусь міському підторговувачу, що продавав марки таким, як я, колекціонерам-жовтопузикам, тож ті екземпляри, що видавалися мені найказковішими, ставали розмінною монетою. Чи, може, у воєнні роки, коли був заблокований не лише міжнародний, а навіть взаємообмін у межах країни, на базарі за копійки можна було купити досить цінні екземпляри. Якийсь старий пенсіонер розпродував їх, аби розжитися маслом, куркою чи якоюсь парою черевиків.

Той альбом, мабуть, був для мене не матеріальним об’єктом, а сховком моїх сновидінь. Від кожного малюнка мене обпалювало пекучим жаром. Я бачив Німецьку Східну Африку, її блакитнувате море у пурпуровій облямівці; на чорно-зеленому тлі бачив багдадські будиночки, обрамлені плетивом персидських килимів; на темно-синьому, обрамленому рожевим, я милувався профілем Георга V, володаря Бермудських островів; увесь в коричневих тонах, мене зачаровував чи то бородань-паша, чи то султан, чи то раджа держави Біджавар — викапаний індійський принц із романів Сальґарі. Сальґаріївськими мотивами був пройнятий і горохово-зелений прямокутник з колонії Лабуан. Може, саме у той час, як я читав про війну за Данциґ, я вклеював у свій клясер винного відтінку марку, відштемпельовану в Данциґу, із насолодою читав англійською «5 рупій» на марці держави Індор. Я уявляв собі дивовижні піроги аборигенів, що виднілися на бузкуватому тлі марки з Британських Соломонових островів. Я складав казки про гватемальські краєвиди, ліберійських носорогів чи навіть якийсь невідомий човен, зображений на марці Папуа (я вже зауважив: що дрібніша країна, то більша у неї марка). І мене враз захоплювала цікавість, де ж той Саарґебіет чи Свазіленд.

У той час, коли ми були наче ув’язнені нездоланними перепонами, затиснуті між двох ворожих армій, я подорожував безмежним світом за допомогою одних лишень поштових марок. Навіть залізничне сполучення тоді було порушене, і, можливо, із Солари до міста можна було дістатися лише велосипедом, тим часом як я ширяв між Ватиканом і Пуерто-Рико, між Китаєм і Андоррою.

Востаннє у мене шалено закалатало серце, коли я зауважив двійко марок островів Фіджі. Хоча вони були не кращі й не гірші за будь-які інші. На одній був зображений місцевий житель, а на іншій — карта власне острова Фіджі (а як я вимовляв це слово?). Може, я доклав чимало сил і збився з ніг, вимінюючи ці марки, а тому вони були моїми найулюбленішими, може, мене вразила географічна точність, з якою були зображені ці острови скарбів, а може, з цих прямокутничків я запам’ятав лише назву, а про такі острови ніколи й не чув. Але, здається, Паола якось розповідала, що у мене була невідступна ідея: одного дня я обов’язково хотів відвідати острови Фіджі. Я ретельно штудіював туристичні путівники, але завжди відкладав поїздку на потім, адже потрібно було проїхати аж на інший бік земної кулі. От я й вирішив, що їхати туди менш як на місяць не було жодного сенсу.

Я прикипів очима до тих марок, і раптом мені схотілося заспівати пісеньку, яку я почув усього кілька днів тому: «На пісках Капокабани, де жінка нероздільно панує...» А проспівавши рядок, я знову згадав про Піппето. Що ж було спільного між цією пісенькою і моїми марками, чи між пісенькою про Копакабану та ім’ям (лише ім’ям) Піппето?

Власне, у тому й була таємниця Солари, що я на кожному кроці ніби наближався до самісінького одкровення, але й залишався стояти там, на краєчку крутояру, за крок до ущелини, яка ховалася за туманом. Як у Дикому Яру — чомусь спало на гадку. Стривайте, стривайте, що ще за Дикий Яр?

12. Прийдешнє світле, прийдешнє краще

Я спитався в Амалїї, чи чула вона колись про Дикий Яр.

— Дикий Яр, кажете... та звісно ж, що знаю, — відповіла вона. — Але борони вас Боже сунути туди свого носа, бо він був небезпечний ще тоді, як ви пішки під стіл ходили. А вже тепер... даруйте на слові, але ви вже ж не хлопчик. Можете, не доведи Господи, ще й убитися. Ось побачите, я ще пані Паолі зателефоную. Угу, так і буде!

Довелося заспокоювати бідолашну. Я переконав жінку, що мені просто цікаво, що воно таке.

—