Вільям Форд Гібсон - Нейромант

струменіла сила – та, яку він пам’ятав із Нічного міста, яка тримала його, захищала їх від часу й смерті, від безжального вуличного життя, що чигало на кожному кроці. Кейс уже колись відчував це. Мало хто міг вивести його до того почуття, та пам’ять щоразу спромагалася його витіснити. Воно віднаходилося й губилося знов і знов. Воно, пригадав Кейс, опускаючись назустріч її обіймам, належало м’ясу, плоті, з якої кіберковбої глузували. Почуття було величезне, незбагненне – море даних, зашифрованих у спіралях ДНК і феромонах, безмежно складне – настільки, що лише живому тілу під силу зчитати його навпомацки, наосліп.

Блискавку заклинило, коли він розстібав французький комбінезон: зубчики застібки забило сіллю. Він зламав її, і щось дрібне відлетіло й металічно брязнуло об стіну, коли проїдена сіллю тканина піддалася і він увійшов у неї, щоби здійснити передачу давнього як світ повідомлення. Тут, навіть тут, у місці, котре він приймав як даність, у програмній моделі спогадів якогось незнайомця, ця сила діяла на нього вповні.

Вона здригнулася в його обіймах, коли деревина у вогнищі зайнялася, і спалах на мить закарбував їхні переплетені тіні на стіні бункера.

Потім, коли вони лежали поряд і його рука спочивала між її стегон, він пригадав, як на пляжі біла піна обтікала кісточки її ніг, пригадав, що вона тоді йому сказала.

– Він казав, що я прийду, – промовив Кейс.

Та вона лише перевернулася, притиснулася сідницями до його стегон, накрила його долоню своєю й пробурмотіла щось крізь сон.

 21_

Кейса розбудила музика, і спочатку йому здалося, що це ритм його серцебиття. Він сів на лахмітті поряд із нею, нап’яв на себе куртку, аби сховатися від досвітнього холоду. Крізь прохід пробивалися сірі промені, вогнище давно згасло. Він водив поглядом по рядках примарних ієрогліфів, чиї прозорі обриси висіли в повітрі на тлі бетонної стіни. Оглянув тильний бік долонь і побачив тьмяні неонові часточки, що купчилися під шкірою й утворювали рисунок невідомого коду. Підвів праву руку й порухав нею в повітрі з цікавістю дослідника – та лишила по собі нетривкий і миготливий шлейф післяобразів.

Волосся на руках і внизу потилиці стало дибки. Вишкірившись, Кейс сів навпочіпки й спробував намацати слухом музику. Пульс затих, відновився, знову затих…

– Що сталося? – Вона сіла й незграбно відгорнула з обличчя волосся. – Сонечко…

– Почуваюся… як на швидких… З тобою таке тут буває?

Вона похитала головою, простягнула до нього руки, взяла його за плечі.

– Ліндо, хто тебе попередив? Хто казав, що я прийду? Хто?

– На пляжі, – відповіла вона й відвернулася, наче щось заважало їй дивитися йому у вічі. – Хлопчик. Зустрічаю його на пляжі іноді. Років тринадцять, може. Живе тут.

– І що він казав?

– Казав, що ти прийдеш. Казав, що ти не ненавидітимеш мене. Казав, нам буде добре тут, і показав, де та вибоїна в скелі з дощовою водою. Схожий на мексиканця.

– На бразильця, – сказав Кейс, коли нова хвиля ієрогліфів прокотилася стіною бункера. – Гадаю, цей хлопець родом із Ріо. – Він схопився на ноги й заходився влазити в джинси.

– Кейсе, – озвалася вона, і її голос затремтів. – Кейсе, ти куди?

– Гадаю, мені треба знайти його, – відповів він, і музика повернулася, не музика, а сам тільки ритм, рівний і знайомий, хоч він і не міг пригадати звідки.

– Не треба, Кейсе.

– Коли я потрапив сюди, здалося, що я дещо бачив. Місто на тому кінці пляжу. Та вчора його не було. Бачила колись те місто? – Він застебнув блискавку джинсів і спробував розірвати сплутані шнурки кросівок, та не впорався й зневірено жбурнув їх у куток.

Вона кивнула, опустивши очі.

– Так, іноді я бачу його.

Він вдягнув куртку.

– Ходила туди, Ліндо?

– Ні, але намагалася дійти. Коли тільки-но опинилася тут і знудилася. Коротше, я думала, раптом це місто й там можна розмутитися. – Вона скривилася. – Мене навіть не крило, просто хотілось закинутися. Тож я взяла із собою їжі в бляшанці, щедро розмочила її, бо другої бляшанки для води в мене нема. Ішла цілий день і навіть бачила його іноді, те місто, і мені здавалося, що воно не так уже й далеко. Але воно не ближчало. А потім воно наблизилося, і я побачила, що воно таке. Того дня воно іноді здавалося, типу, зруйнованим чи спорожнілим, а іноді там начебто дещо виблискувало, фари авто чи щось таке… – Вона знітилася й замовкла.

– І що воно таке?

– Ось ця штука, – вона обвела рукою навколо себе, вказавши на пічку, на темні стіни, на сірий прямокутник світанкового світла в проході, – у якій ми живемо. Вона меншає, Кейсе. Меншає, коли наближаєшся до неї.

Він востаннє зупинився біля самого виходу.

– А ти питала про це у свого хлопчика?

– Ага. Казав, я не зрозумію й марную свій час. Казав, це щось як… подія. І що це її горизонт для нас. Горизонт подій – так він казав.

Назва нічого Кейсові не дала. Він вийшов із бункера й рушив кудись навмання, чомусь упевнений, що йде геть від моря. Ієрогліфи текли піском, тікали з-під ніг, віддалялися зі швидкістю його ходи.

– Слухай, – сказав Кейс, – воно сиплеться. Ти в курсі стопудово. Це що, Кван? Китайський криголам, проїдає діру у твоєму серці? Може, Діксі Рівний не такий уже й слабак, га?

Він почув, як вона вигукує його ім’я. Озирнувся й побачив, що вона йде за ним, але не намагається наздогнати. Зламана блискавка комбінезона бовталася на тлі її засмаглого живота, між роздертою тканиною виднілося лобкове волосся. Вона нагадувала одну з тих дівчат на обкладинках старовинних журналів у передпокої Фінової контори, от тільки була виснажена, засмучена й по-людяному справжня – жалюгідно плуталася в розірваному комбінезоні, перечіпаючись через посріблені сіллю купи водоростей.

І враз усі троє якимось невідомим чином опинилися в мілких хвилях прибою, і ясна бразильського хлопчика здавалися широкими й яскраво-рожевими на коричневому худому обличчі. На хлопчикові були вилинялі подерті шорти, руки й ноги здавалися неприродно тонкими на тлі рухливих синьо-сірих хвиль.

– Я знаю, хто ти, – сказав Кейс, коли Лінда стала поряд.

– Ні, – відповів хлопчик високим мелодійним голосом. – Не знаєш.

– Ти другий штучний. Ти Ріо. Той, хто хоче завадити Мовчозиму. Як тебе звати? Як