Вільям Форд Гібсон - Нейромант

вершкового масла. Шлунок судомило від голоду. Він виповз з-під ковдри, підійшов до контейнера й витягнув один із пакунків. Покліпав очима на дрібні написи десятком мов. Англійська була останньою. «НЗ. ВИСОКОКАЛОРІЙНЕ. ЯЛОВИЧИНА. ТИП АГ-8». Перелік поживних якостей. Він витягнув іще один. «ЯЙЦЯ».

– Коли ти вже це все вигадав, то хіба не міг нормальної їжі підкласти?

Із пакунками в руках він обійшов усі чотири приміщення будівлі. Два були порожні, якщо не рахувати нанесеного вітром піску, а в четвертому стояло ще чотири контейнери з провіантом.

– Ясно, – сказав Кейс, торкнувшись до печаток. – Я тут надовго. Зрозумів. Гаразд…

Він обшукав кімнату з пічкою, знайшов пластмасову каністру з тим, що вирішив уважати дощовою водою. Біля лігва під стіною знайшлася дешева червона запальничка, моряцький ніж із потрісканим зеленим руків’ям та її шарф. Досі зав’язаний вузлом, твердий від поту й бруду. Кейс розрізав ножем жовті пакунки, витрусив їхній вміст в іржаву бляшанку, знайдену біля печі. Набрав із каністри води, змішав пальцями в кашу і з’їв. На смак каша віддалено нагадувала яловичину. Доївши, викинув бляшанку в піч і пішов надвір.

Судячи з висоти сонця, було пізно по обіді. Він скинув вогкі нейлонові кросівки, і теплота піску заскочила його зненацька. За денного світла пісок був сріблясто-сірим. Небо безхмарне й блакитне. Кейс зайшов за ріг бункера і рушив до води, скинувши куртку на пісок.

– Не уявляю, чиї спогади ти для цього використовуєш, – сказав, дійшовши. Здер із себе джинси й жбурнув їх у водяні брижі. За ними кинув футболку й труси.

– Ти що робиш, Кейсе?

Він озирнувся й побачив її за десять метрів від себе. Біла піна прибою пливла навколо кісточок її ніг.

– Я обісцявся вночі, – пояснив він.

– Я б їх на твоєму місці не вдягала після цього. Морська вода. Від неї болячки. Покажу тобі те озерце в скелях. – Вона кивнула кудись за спину. – Там прісна.

Дівчина закасала над колінами холоші французького космічого комбінезона. Шкіра під ними була гладенька та засмагла. Волосся куйовдив бриз.

– Слухай, – сказав він, згрібши мокрі речі й рушивши до неї. – У мене питання. Не питатиму, що ти тут робиш. Але як ти гадаєш, що я тут роблю?

Він зупинився. Мокрі чорні джинси ляскали по голому стегну.

– Ти прийшов учора ввечері, – сказала вона. І всміхнулася.

– І тобі цього досить? Що я просто «прийшов»?

– Він казав, що прийдеш, – відповіла вона, зморщивши ніс. Знизала плечима. – Гадаю, він знає про такі штуки. – Вона витягла ногу з води та ступнею витерла з іншої сіль – незграбно, по-дитячому. Знову всміхнулася до нього – вже зацікавленіше.

– Тепер ти мені дещо скажи, гаразд?

Він кивнув.

– Як це так вийшло, що ти весь коричневий, крім однієї ступні?

– І це останнє, що ти пригадуєш? – Кейс стежив, як вона зішкрібає залишки розмоченого сухого пайка з дна прямокутної бляшанки, яка стала їхньою єдиною тарілкою.

Вона кивнула. У світлі вогнища її очі здавалися величезними.

– Пробач, Кейсе, за все, Бог свідок, це те гівно винне, на яке я підсіла, мабуть, а ще… – Вона нахилилася вперед, обійняла коліна, і її обличчя на мить зіщулилося чи то від болю, чи то від спогадів про біль. – Мені треба було грошей. Щоби, може, повернутися додому, ну, чи… бляха, – додала вона, – ти б зі мною й говорити не схотів.

– То сигарет нема?

– Господи боже, Кейсе, ти вдесяте за сьогодні питаєш! Ти чого? – Вона підчепила губою пасмо волосся й закусила його.

– Але ж їжа була тут, так? Уже була?

– Казала тобі, чувак, її, нахрін, морем винесло просто на пісок.

– Окей, гаразд. Звісно. Чітко спланував.

Вона знов заплакала – схлипувала без сліз.

– Хай би тебе чорти забрали, Кейсе, – зрештою вичавила з себе вона, – мені без тебе тут самій було цілком нормально.

Він підвівся, взяв куртку, пригнувся й, подряпавши зап’ястя об грубий бетон, вибрався надвір. Місяця не було, не було вітру, саме тільки хлюпотіння хвиль навколо. Джинси тиснули й липли до шкіри.

– Гаразд, – промовив він до темряви, – здаюся. Мабуть, таки здаюся. Але хай тоді завтра морем принесе сигарет. – Кейс смикнувся від звуку власного сміху. – І пивка теж непогано би, коли вже так.

Розвернувся й пішов назад у бункер.

Вона перемішувала жарини уламком срібленого плавнику.

– Кейсе, а хто то була – у твоїй капсулі в «Дешевому готелі»? Та жорстка самурайка в срібних окулярах, уся в чорній шкірі. Налякала мене тоді, але потім я подумала, може, це твоя нова дівчина, щоправда, виглядала вона дорого, як на тебе… – Вона глянула на нього. – Так соромно, що вкрала в тебе ті планки пам’яті.

– Забий, – відповів він. – Не має значення. То як, ти віднесла пам’ять тому твоєму чуваку, щоби він проглянув, що там, так?

– Тоні. Я, типу, зустрічалася з ним. Він теж уживав, і ми… коротше, так, пам’ятаю, що він переглядав ті твої штуки в себе на моніторі, а там була якась бомбезна графіка, і я ще думала, як це ти…

– Не було там ніякої графіки, – перебив він.

– Та була. І я все думала, звідки в тебе ті фото з мого дитинства, Кейсе. Ті, де мій батько ще до того, як покинув нас. Подарував мені ту фарбовану дерев’яну качку, і там було моє фото з нею…

– Тоні бачив його?

– Не пам’ятаю. А далі – я на пляжі, реально на світанку, сонце сходило, птахи плакали, такі самотні. Злякалася, бо була без дози, порожняком, і знала, що невдовзі стане зле… І я йшла і йшла, аж доки не стемніло, і знайшла це місце, і наступного дня на берег викинуло їжу – контейнери всі у водоростях, мов у густому зеленому желе. – Вона встромила палицю в жарини й лишила її там. – Але зле так і не стало, – сказала вона, коли жарини зажевріли. – Сигарет сильніше бракувало. А ти, Кейсе? Досі сидиш? – Полум’я танцювало на її щоках, мов тоді, у відблисках «Замку чарівника» й «Танків».

– Ні, – відповів Кейс, і все, що він знав, уже не важило, щойно він відчув на її вустах сіль висохлих сліз. У ній