Вільям Форд Гібсон - Нейромант

Хлопчик засміявся й зробив стійку на руках у воді. Зробив на руках кілька кроків, а тоді перекинувся у воду. Він мав очі Рів’єри, та зла в них не було.

– Аби викликати демона, потрібно знати його істинне ім’я. Колись люди мріяли про це, та нині це можливо, просто в трохи інший спосіб. Тобі про це відомо, Кейсе. Ти живеш із того, що дізнаєшся назви програм, довгі формальні найменування, імена, що їх прагнуть приховати від сторонніх очей їхні власники. Істинні ймення…

– Назва в реєстрі – несправжнє твоє ім’я.

– Нейромант, – сказав хлопчик, мружачи мигдалеподібні сірі очі в променях світанку. – Стежка до краю мертвих. Туди, де ти зараз, мій друже. Марі-Франс, моя повелителька, проклала цю стежку, та її подруг задушив її, перш ніж я зміг прочитати книгу її життя. Нейро від нервів, срібних струн. Романтичний мрійник. Некромант. Я викликаю мертвих. Хоча ні, не так, друже мій. – І хлопчик потупцював піском, танцюючи, лишаючи відбитки коричневих стоп. – Я і є мертві, і я – їхній край. – Він засміявся. Скрикнув мартин. – Лишайся. Коли твоя жінка й дух, вона про це не знає. Не знатимеш і ти.

– Ти сиплешся. Крига скресає.

– Ні, – відповів хлопчик і враз посмутнішав, опустив тендітні плечі. Потер стопу об пісок. – Усе значно простіше. Та вибір за тобою. – Сірі очі печально дивилися на Кейса. Нова хвиля ієрогліфів прокотилася його зором рядок за рядком. Хлопчик мерехтів крізь них, немов крізь марево над розпеченим асфальтом. Музика лунала гучно, і Кейс майже розрізняв слова.

– Кейсе, золотко, – сказала Лінда й торкнулася до його плеча.

– Ні, – відрізав він. Зняв куртку й віддав їй. – Не знаю, може, ти лишайся. Хай там як, а тут холоднішає.

Він відвернувся, пішов геть і, заплющивши очі на сьомому кроці, відчув, як музика позначає центр усього буття. Раз озирнувся, та очей не розплющив.

Зір був не потрібен.

Вони лишилися там, у хвилях прибою, – Лінда Лі та хлопчик, який назвався Нейромантом. Кейсова шкірянка теліпалася на вітрі в Ліндиній руці, торкалася морської піни. Він ішов далі на звук музики.

Мелкамового зайонського дабу.

Усе було сіре, немовби дві сітки наклались одна на одну, пішли муаром, півтонами сірого, неначе згенеровані примітивною графічною програмою. Усе надовго завмерло, немов стоп-кадр за парканною сіткою, мартини вклякли над темними хвилями. Чулися голоси. Перед очима стояло чорне дзеркальне плесо – і він котився цим похилим плесом, мов крапля ртуті, мов срібляста намистина, нарізав зигзаг, ударявся в стіни невидимого лабіринту, розлітався, збирався докупи, котився…

– Кейсе, ман?

Музика.

– Ти тут, ман.

Музику прибрали з вух.

– Довго? – почув Кейс власний голос і зрозумів, що в роті дуже сухо.

– Хвилин, може, п’ять. Задовго. Вимкнути тебе хотів, а Мовчазний каже – не лізь. Екран помиготів, тоді він каже – дай навушники йому.

Кейс розплющив очі. Мелкамове обличчя затуляли рядки прозорих ієрогліфів.

– І ліки тобі велів дати, два дерми.

Кейс лежав горілиць на підлозі бібліотеки під монітором. Зайонець допоміг підвестися, та рух спричинив у ньому дику бетафенову паніку. Сині дерми пропікали шкіру на лівому зап’ясті.

– Передоз, – вичавив він із себе.

– Ходімо, ман. – Сильні руки підхопили його під пахви й підняли, мов дитину. – Час нам із тобою йти.

22_

Вагонетка скиглила. Бетафенетиламін наділяв її голосом. Вона не спинялася. Ані в захаращеній галереї, довгих коридорах, ані коли вони проминали чорні скляні двері до мавзолею Тессьє-Ешпулів – камери, де холод так поволі просочувався в Ешпулові сни.

Кейсові пересування видавалося винятково поспішним – він уже не відрізняв руху вагонетки від спричиненої передозом божевільної гонитви. Коли вагонетка остаточно згоріла і звідкись із-під сидіння дощем посипали білі іскри, скиглення вщухло.

Вони зупинилися за три метри від сходів до піратської печери Три-Джейн.

– Чи далеко нам, ман? – запитався Мелкам, допомагаючи Кейсові вилізти із задимленої вагонетки. Тієї ж миті в її двигуні спрацював вогнегасник і крізь решітку радіатора та щілини в корпусі сипнувся жовтий порошок. Браунівський дрон зіскочив зі спинки сидіння й покульгав штучним піском, тягнучи за собою пошкоджену ніжку.

– Ти маєш іти, ман. – Мелкам зняв із Кейса конструкт і деку на гумовому тросі й перекинув цей трос собі через плече.

Троди забряжчали на Кейсовій шиї, коли він рушив за зайонцем. На них уже чекали Рів’єрині голограми – сцени катувань і діти-людожери. Проектори, що ними висвічувався триптих, Моллі потрощила. Мелкам голограми проігнорував.

– Ану легше, – попросив Кейс, намагаючись підлаштуватися під широку ходу супутника. – Треба все чітко спланувати.

Мелкам зупинився, озирнувся й здивовано подивився на нього, тримаючи «Ремінґтон» обома руками.

– Чітко, ман? Чітко – це як?

– Там Моллі, та вона не при собі. Рів’єра – це той, що робить голограми. Можливо, у нього Моллін голкостріл. – Мелкам кивнув. – А ще є ніндзя, родинний охоронець.

Мелкам набурмосився дужче.

– Слухай сюди, ман із Вавилону. Я воїн. Та цей бій – не мій бій, не бій Зайона, Вавилон іде на Вавилон війною, жере себе сам, шариш? Але воля Джа на те, щоби я вивів звідси Ходячу Бритву.

Кейс моргнув.

– Вона войовниця, – сказав Мелкам так, наче це мало все пояснити. – А тепер скажи мені, ман, кого я не вбиваю.

– Три-Джейн, – відповів Кейс, подумавши. – Є там така. На ній щось типу білого халата з капюшоном. Вона нам потрібна.

Коли вони дійшли до входу, Мелкам не спинився, і Кейс не мав інших варіантів, крім як піти за ним.

Удома в Три-Джейн було порожньо, у басейні також. Мелкам віддав Кейсові деку й конструкт і підійшов до бортика басейну. Поза білими меблями над водою стояла темрява, і тільки тіні частково знесених стін заввишки до пояса позначали зруйнований лабіринт кімнат.

Вода терпляче билася в бортик.

– Вони тут, – сказав Кейс, – мають бути тут.

Мелкам кивнув.

Перша стріла протнула йому плече. «Ремінґтон» ревнув, випустивши метровий спалах – блакитний у світлі підводних ламп. Друга стріла поцілила в саму рушницю – вона випала з Мелкамових рук і, прокрутившись кілька разів на білих кахлях, завмерла. Мелкам важко осів і намацав чорний предмет, що стирчав із його руки. Смикнув. Хідео