Світлана Талан - Букет улюблених квітів

class="p1">— Неправда! Я тобі зараз усе поясню, тільки ствол прибери! — попросив чоловік.

— Ні, ти здохнеш, як собака! Ти заслужив на таку смерть! Маріуш таке не пробачає!

— Зараз сюди під’їде Марина. Якщо ти не віриш мені, то хай вона розповість!

— Не вірю! — вигукнув Маріуш і вистрелив.

У спробі уникнути другого пострілу Слава швидко відхилився вбік, але наступна куля все ж озвалася гострим болем у тілі. Маріуш поглянув на дорогу та помітив удалині легковик. Він швидко встромив пістолет за пояс, побіг до свого авто й за мить вирулював на своєму «порше» кудись подалі від цього місця.

Розділ 79

Лізка з Миколою зібралися їхати до міста разом.

— Тепер тільки вдвох! — раділа жінка, одягаючись.

Вони вирішили прикупити в місті харчів і показати собачаті будинок.

— А то привеземо по осені Доню додому, а вона боятиметься, — сказала звечора Лізка.

— Чому вона має там боятися?

— Та ще ж маля! А діти всього нового та незнайомого можуть злякатися, — пояснила Лізка. — Гадаю, краще заздалегідь показати Доні наше помешкання.

— Та чи я проти? Завтра й поїдемо, — погодився чоловік.

Коли сідали до маршрутки, Лізка загорнула цуценя у свою стару хустину: жінка побоювалася, що їй заборонять перевозити у транспорті тваринку. Утім водій лише всміхнувся і похвалив їхнє миле та гарне собача. Лізку від гордості аж розпирало!

У місті вони відразу попрямували до ветаптеки, придбали там ошийник і повідок.

— Треба привчати Доню змалечку ходити на повідку, аби потім не боялася, — міркувала вголос Лізка.

— Що ти завела «боятися» та й «боятися»? Нічого наша Доня не боїться! — пробубонів Микола.

— Ну, не так сказала, — виправилася жінка. — Не боятися, а вміти ходити на повідку.

— Отож! — промовив чоловік і для поважності кахикнув. Удома вони пустили цуценя на підлогу і, як діти, раділи кожному його кроку. Доня обнюхала все в кімнаті й лише потому взялася гасати з кімнати до кімнати.

— Ба, як розігралася! — усміхнулася жінка задоволено.

— Що ти хочеш? Дитина! — і собі тішився Микола. Після вечері вони всією родиною дивилися телевізор.

Микола та Лізка сиділи на дивані, а поміж них тихо спала Доня.

— Лізок, я ось що подумав, — почав Микола.

— Що?

— Ти не подумай, що я претендую на твою хату, але в мене немає прописки.

— Та що ти, Миколко! Я сама хотіла тобі запропонувати прописатися в мене, але посоромилася.

— Чого, Лізок?

— Що ти вирішиш, ніби я напрошуюся.

— Не зрозумів, — чоловік закліпав очима. — Куди напрошуєшся?

— Куди-куди? Заміж за тебе!

Микола на те всміхнувся.

— Ми ж і так мали побратися. Забула, чи що?

— Таке не забувається. Просто ми збиралися розписатися восени.

— Гадаю, не варто нам ждати тієї осені, — заговорив чоловік. — Може, сходимо завтра та й подамо заяву?

— І справді! Навіщо так довго чекати? Сукня нова у мене є, приготувала на смерть. Але хай та гостя зачекає, не настав іще її час, а я повинна мати гарний вигляд.

— І у мене є майже новий костюм.

— А сорочка святкова?

— Нема.

— Завтра вранці підемо на ринок, купимо нову сорочку, а потім подамо заяву. Гаразд?

— Гаразд, Лізок. Так і зробимо! — погодився Микола.

Розділ 80

У Марини був гарний настрій: жінка тішилася перспективою відпочинку з коханим на лоні природи. Їдучи, уявляла, як вони сидітимуть вночі біля вогнища, слухатимуть потріскування дров у полум’ї й дивитимуться на мерехтіння зірок.

Марина не відразу зрозуміла, що на узбіччі стоїть Славкова автівка. У грудях шпигнуло погане передчуття, коли жінка побачила розчахнуті дверцята «джипа». Марина зупинилась і підбігла до машини. На водійському сидінні, скорчившись від болю та зігнувшись, сидів її Слава.

— Що з тобою?! — скрикнула вона.

Чоловік підвів голову, розплющив очі та прохрипів:

— Мене поранено.

Лише тоді Марина вгледіла кров. Вона була повсюди: на одязі, руках і на сидінні авто.

— Зараз! Я зараз викличу «швидку»! — не ставлячи зайвих запитань сказала Марина й узяла до рук мобільний телефон.

— Не треба... швидку, — важко дихаючи, попросив чоловік. — Мені потрібен хірург... за будь-які гроші... Тільки не до лікарні. Не можна.

— Та ти ж стечеш кров’ю!

Марина пошукала у «джипі» аптечку, дістала бинт, розкрила його й запитала, де рана. Слава взяв із її рук бинт і сам приклав до тіла.

— Зможеш посунутися? — запитала вона. — Я поведу машину.

Ворухнувшись, чоловік застогнав, але пересісти на пасажирське сидіння зміг.

— Боже мій! Тут усе залито кров’ю! — жахнулася жінка, побачивши водійське сидіння.

Вона витягла якесь покривало, накинула його на сидіння і, втопивши педаль газу до упору, помчала до міста. Слава сидів зогинцем і тихо стогнав.

— Любий, потерпи, зараз приїдемо, — говорила йому жінка. — Лікарі тобі допоможуть, ти тільки тримайся, будь-ласка.

— Лише не до лікарні... Мені не можна... Я тобі все-все поясню... потім, якщо виживу.

— Не треба так, Славо! Ти швидко одужаєш, я знаю! Я певна цього!

Марина намагалася постійно розмовляти з чоловіком, аби той не втратив свідомості, а тим часом хаотично перебирала у пам’яті всіх своїх знайомих. Потрібен був хірург, а серед її знайомих такого фахівця не знаходилося. Аж раптом спало на гадку, що в однієї з Тамариних колег чоловік працює в хірургічному відділенні міської лікарні.

— Славо, все гаразд? — краєм ока глянула вона на чоловіка.

— Краще... не буває, — процідив крізь зуби той.

Не зупиняючи автівку, Марина набрала номер подруги.

— Томо, слухай мене уважно та не перебивай, — почала вона. — Пам’ятаєш, ти мені якось казала, що чоловік твоєї колеги працює хірургом?

— Не пам’ятаю, коли казала, але справді її чоловік лікар. А що трапилося? Ти така схвильована!

— Біда. У Славу стріляли, він поранений, але просить, аби не везла до лікарні.

— Ти зараз де?

— Везу його до міста.

— Вези до лікарні негайно!

— Не можна. Потрібен хірург, аби його прооперував. Томо, прошу тебе, знайди хірурга негайно та привези. Обіцяй, що гарно віддячимо.

— Зараз спробую, але час відпусток...

— Томочко, благаю тебе! Не гай часу!

— Гаразд. Але куди його привезти, якщо знайду?

Марина назвала адресу винайнятого