Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

— Олег втратив голову. Він підпалив будинок Тимура вночі. На щастя, йому вдалось вибратись. А де зараз сам Олег – ми не знаємо. — Дана перевела погляд на Тимура і знову згадала, що ледь не втратила його.

— Ти звертався у поліцію? — поцікавився Андрій у чоловіка.

— Ні. А треба? — Тимур не довіряв правоохоронцям і ніхто не міг дорікнути йому, враховуючи усі події.

— Ні в якому разі. Тебе зроблять винним, якщо дізнаються про судимість. Мені варто приїхати та розшукати Олега. — Андрій розумів, що чоловік ступив на небезпечну стежку і навряд чи планував зупинитись.

— Не треба. — відрізала Дана. — Я не думаю, що Олег здатен втнути більшу дурість. Швидше за все, він повернувся до міста.

— Якщо він повернеться – не намагайтесь розмовляти із ним. Дзвони одразу в поліцію і не бійся: я потім все вирішу. Зрозуміла? — йому не подобалось, що Дана не усвідомлює всієї небезпеки, яка підступала до неї, наче невидимий отруйний туман.

— Так. Що там з родиною Мишка? — нагадала йому Дана.

— Матір твого зведеного брата віддала його одразу після народження. За місяць до того жінка овдовіла, сім’я жила бідно. На той момент вона вже мала восьмирічного сина. Через пів року після народження Мишка жінка наклала на себе руки. — Андрій важко зітхав під час розповіді. Навіть товстошкірого слідчого зачепила історія біологічної матері Мишка.

— А що сталось з її старшим сином? — Дана відчула як по спині пробіг мороз – перший передвісник страху.

— Тут починається найцікавіше. — у голос Андрія повернулись нотки суворості. — Хлопець мотався по дитячих будинках. У п'ятнадцять зник з поля зору системи. Певно, жив на вулиці. Немає даних про його місцеперебування в момент вбивства Мишка.

— На що ти натякаєш? — її долоні спітніли й вона ледь втримала телефон. Тимур помітив зміни в обличчі Дани. Він забрав у неї телефон та поклав його на ліжко. Рука Дани тремтіла, ніби вона вже знала відповідь на питання, яке мучило її роками.

— Це лише припущення. Але що, як матір усе розповіла старшому сину? Він міг знайти вашу сім’ю і спробувати повернути брата. Або ж хлопець просто позаздрив йому, розуміючи, що молодша дитина отримала набагато краще життя. Ми ж не знаємо, що з ним сталось на вулиці. Крім того, у його матері діагностували психічний розлад. Якщо хвороба передалась у спадщину хлопцеві, то картина виходить жахлива. — Андрій хотів одразу поїхати до Міжвиська, аби захистити Дану. Однак, він мав розкопати дані про місцеперебування старшого сина. Без його контролю цю інформацію шукали б зо три дні. Він не міг так ризикувати. Не мав права підводити Дану, яка зараз повністю залежала від його вміння виконувати власну роботу. Андрій зарікся, що після її справи більше в житті не пропускатиме жорстокі історії злочинів через себе. Він мріяв повернутись до звичного життя.

— Звідки ти знаєш, що він взагалі живий? — спробувала заспокоїти себе Дана.

— До вісімнадцяти років про нього не було ніяких даних. Одразу після повноліття він вступив до армії, далі – перейшов на службу по контракту. Останні десять років він працював на приватну охоронну фірму, котра поставляла бійців у різні гарячі точки по цілому світу. Рік тому його звільнили. В мене є знайомий з міністерства, який підганяє контракти цій фірмі по дипломатичних каналах. Він зміг дізнатись, що причиною звільнення став нервовий зрив. В останній поїздці з ним трапилась біда – підірвався на міні. Більше я нічого не знаю. Мені й ці крихти коштували чималих зусиль. — закінчив Андрій.

— Як його звуть? — Дана побіліла, ніби перший сніг.

— Денис Гарінський. Якщо він – твій переслідувач, Дано, я дуже тебе прошу: сиди вдома та не залишайся сама. Денис – тренований вбивця з нестабільною психікою. Я приїду одразу, як мої ні на що не здатні помічники, знайдуть його телефон. — Андрій злісно витріщився на молодого хлопця, який сидів за комп’ютером і завзято бив пальцями по клавіатурі. Густі брови слідчого вигнулись ще сильніше, від чого парубок пришвидшився.

— Це він. Пам’ятаю, як він дивно кульгав на одну ногу. — в пам’яті Дани ожив образ переслідувача. — В тебе є його фото?

— Так, зараз вишлю. Сидіть вдома і чекайте мого дзвінка. — Андрій завершив розмову, навіть не попрощавшись.

Тимур мовчки слухав бесіду Дани зі слідчим. Він хотів забрати її звідси, відвезти настільки далеко, аби жоден псих не зміг знайти жінку: ані переслідувач, ані її чоловік. Йому не подобалась ідея сидіти в чотирьох стінах і чогось чекати. Мабуть, досвід набутий у в’язниці змушував його мислити інакше: лише простір дає змогу втекти й сховатись.

Дана блукала в темряві власних невтішних думок. Коли на екрані телефону з’явилось фото Дениса, вона лише офіційно підтвердила свою здогадку – це він. Дана ніколи не бачила його обличчя повністю, але могла впізнати масивну зморшку на переніссі та шалений безжальний погляд. Ці дві риси назавжди вкарбувались в пам'ять жінки. Тимур взяв у неї телефон, поглянув на фото та запитав:

— Це він напав на тебе?

— Так. — Дана не зізнавалась навіть собі в тому, наскільки сильно вона боїться цього чоловіка.

— Ти впевнена? — Тимур почувався розгублено. Такий погляд він бачив лише раз у житті – в одного з ув’язнених, який відбував строк в сусідньому блоці. Його боялись всі: і арештанти, і наглядачі.