Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Майже все подвір’я пожежники залили піною. Вона обережно відкрила хвіртку і наблизилась до вікна, яке повністю згоріло, залишивши по собі лише кілька обвуглених дощок. Всередині все виглядало ще гірше. Дана розглядала кімнату в якій напередодні провела ніч. Вона нагадувала випалену пустку. Не залишилось навіть натяку на старе ліжко, що хай ненадовго, але об’єднало їх.

Дана картала себе за дурість, за те, що не сказала йому найважливіші слова, котрі, сама того не підозрюючи, берегла тільки для нього. І тепер вони перетворились на попіл, присмак якого вона відчувала у роті. Дана ковтала сльози й ненавиділа себе за малодушність, яку проявила у відповідь на кохання Тимура. Вона вперлась руками в почорнілу стіну і, ковтаючи сльози, благала, аби час повернув назад.

— Що з тобою? — запитав низький приємний голос.

Дана обернулась і голосно видихнула. Вона мало очі не виплакала, поки Тимур стояв позаду весь замурзаний сажею, ніби шахтар із вибою. Він стояв перед нею, як ні в чому не бувало. Дана не одразу зрозуміла, що бачить перед собою не примару, а живого й неушкодженого Тимура. Жінка кинулась обіймати його, а він оторопіло стояв на місці, не знаючи, як реагувати на її прилив радощів.

— Я не зрозумів, що сталось. Але продовжуй, будь ласка, — задоволено мовив Тимур і нарешті обійняв її у відповідь, не зважаючи на чорні розводи сажі, що залишились на його тілі та одязі.

— Я думала… Хтось сказав, що при пожежі загинула людина. — вона стискала його так міцно, як тільки могла.

— Нічого подібного. Будинок загорівся вночі і я одразу прокинувся. Замок заклинило і довелось розбити шибку та вилізти через вікно. — Тимур не зізнався їй, що хтось заблокував двері підпіркою, аби не нервувати жінку.

— Це Олег. Я точно знаю! Він бачив нас у лісі… — Дана підняла погляд і Тимур побачив в її очах страх, змішаний з гнівом та відразою.

— Ти впевнена? — шрам на його скроні здавався більшим, під ним пульсувала жилка, яка виказувала кип’ячу лють.

— Олег обпоїв мене чимось ввечері та сказав, що все закінчиться. Я спочатку подумала, що він хоче вбити мене, а зранку, коли прокинулась, зрозуміла – він мав на увазі щось інше.

— Де він зараз? — Тимур не боявся за своє життя, він переймався лише безпекою Дани. Йому кортіло знайти негідника і провчити.

— Не знаю. Вдома його не було і ніхто не бачив Олега з вечора. — Дана оглянула Тимура і переконалась, що на ньому немає ані ран, ані опіків. — Як ти почуваєшся?

— Добре. Я тривожно спав та одразу прокинувся, як тільки спалахнули двері. Єдине – не зашкодило б прийняти душ. — він зніяковів, згадавши, що має не надто чепурний вигляд. Тимур хотів відповідати стандартам, які, на його думку, мала Дана.

— Ходімо зі мною! У мене ти зможеш помитись та поснідати. — Дана нарешті набралась хоробрості протистояти думці інших і не боялась, що хтось помітить їх разом.

— Не треба. — серйозно сказав чоловік. — Тільки ти знаєш, що я – не вбивця. Всі інші тицятимуть в тебе пальцями, коли побачать зі мною. Ти мала рацію, в нас надто складна історія.

— Мені немає діла до інших та їхньої думки. — мало не втративши його, вона нарешті зрозуміла: немає на планеті нічого ціннішого, аніж ті, за кого тривожиться серце. І хай хоч весь світ тицятиме в неї пальцями, вона дивитиметься тільки на нього.

Дана не дала йому можливості протестувати проти її рішення. Вони подались до її будинку однією з головних вулиць, де їх могли помітити безліч перехожих. Її шлюб був правильним в очах цих людей, але вони нічого не знали про ті вечори, коли вона втікала від чоловіка, боячись за власне життя. То яке діло було Дані до того, що вони засудять її зараз? Хіба вони могли судити неупереджено? Хіба знали бодай крихту правди про її життя? Ні, так само як і Дана не знала правди про їхнє.

Вона відправила Тимура в душ, а сама попросила милих спритних жіночок приготувати якийсь сніданок для її гостя. Вони одразу впізнали, кого привела в будинок дочка господарів. Воно й не дивно, Тимур був гарячою новиною Міжвиська весь останній місяць. Тільки лінивий не обговорював його повернення на малу батьківщину. Проте, вони ані слова не зронили на цей рахунок. Дана подякувала хатнім помічницям і відпустила їх до кінця дня. Вона не хотіла, аби поруч снували лишні вуха.

Тимур вийшов з ванної в одних джинсах, які мали не найгірший вигляд. А от футболку врятувати не вдалось. Дана знайшла йому нову серед речей батька, які він ніколи не вдягав. Мабуть, якби він побачив це, то схопився б за серце, підточене міцним алкоголем та численними адюльтерами. Вона не помітила, як безсоромно витріщилась на Тимура, доки він вдягав футболку. Хто б міг подумати, що з високого худого хлопчика колись виросте кремезний чоловік атлетичної статури? Від приємного заняття Дану відірвав телефонний дзвінок.

— Привіт! Ти вдома? — запитав Андрій заклопотаним і, як здалось Дані, стривоженим голосом.

— Так. Є якісь новини?

— Я знайшов дані про рідну сім’ю Мишка. — слідчий паралельно перемовлявся ще з кимось.

— Зачекай, тут зі мною Тимур. Він теж допомагає. Я ввімкну гучний зв'язок. — Дана хотіла, аби він почув усе з перших вуст. Можливо, вони наблизились до викриття того, хто насправді вбив її брата.

— І що ви робите разом? — з недовірою запитав Андрій. Він все ще трохи сумнівався у Тимурі, глибше ознайомившись з історією його життя у в’язниці.