Вероніка Суховська (Shannon) - З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)

Розділ 32

Після підпалення власного будиночка у лісі біля ларданських кордонів їй нічого не залишалось, як зникнути. Переїхати якомога далі з від місця злочину, і ось… Яким дивом капітан армії, що стояла якраз біля кордонів опинився на її новому місці? 

Хоч дівчина й змогла тоді втекти від нього і його колоритної компанії, це виглядало неначе вона виграла бійку. І зараз із тріском програє війну. Руда дівка, що була із ними, була надто примітною, тож від неї дівчина втікала швидше за все. Однак з іншими було складніше. Молодий хлопець, приблизно її віку, не підходив цій компанії. Він був таким… Звичайним. Виглядав як і всі істрадельці. Не носив форми. Здавався цілком нормальним, навіть не дивлячись на те, що гнався за нею разом з іншими. Можливо через те, наскільки непримітним він був, дівчина його й не помічала. 

Рудоволоса мала — примітно. Її маківка зʼявлялась в полі зору дівчини швидше ніж вона сама.

Чоловік із платиновим волоссям — примітний. Але його-то якраз дівчина запамʼятала лише після того, як той знайшов її тимчасову схованку. Місце, що стало її прихистком після того, як довелось спалити власну оселю. 

Й третій. Капітан, що завжди носив чорний корсет і піджак замість військової форми. Чутки про нього ходили різні. Молодий, а вже взяв на себе командування над єдиним великим істрадельским містом, що було захоплене ворогом. Однак всі його поважали. Він не носив захисної амуніції, але що істрадельці, що ларданці швидко перестали глузувати з цього. Чоловік не робив того, бо і так був достатньо захищений незрозуміло чим. Коли він тільки зʼявився у Деосі, місцеві сміялись.
“Чим він буде захищатись від натовпу? Своєю хижою посмішкою? Думає, тут всі так раді окупанту?” 

Та згодом ці балачки припинились, адже стало зрозуміло — він надто захищений. Всі його боялись.

А вона ненавиділа. І так само боялась. Після підпалу таверни, коли вони ненадовго опинились досить близько, аби дівчина мала змогу його розгледіти, це закарбувалось на такому рівні десь у підсвідомості, що вона помічала чоловіка майже одразу, як той зʼявлявся десь поряд. Дівчина не вважала себе залежною від адреналіну, та останніми роками її життя перетворилось на суцільну небезпеку. Раніше контролювати це було легше — всіх, хто полював на неї, дівчина заманювала у свою пастку й палила. 

І тому тепер опинилась на радарі у самого капітана. Він сильний. Він страшний, адже мав щось, що дозволяло йому не боятись взагалі нічого. І дуже впевнений у собі. Вона боялась його до чортиків, але й той же час кожного  разу, як бачила чоловіка, її немов щось манило до нього. Підійти ближче. Доторкнутись. 

Однак дівчина навчилась це контролювати. Як тільки внутрішні відчуття попереджували її, що чоловік може бути поряд — вона більше не перевіряла. Одразу тікала, аби тяга підійти до нього не підсилювалась. 

Тож, з цими трьома справлятись вона навчилась. 

Проте той, звичайний хлопець… 

Дівчина повільно крокувала ринком, сховавши обличчя під каптуром. Її ізумрудний балахон не виділявся серед інших — за це вона так полюбляла ринки, особливо восени. Нарешті на вулиці стало достатньо прохолодно, аби всі почали використовувати мантії та балахони. 

Ніколи ще у своєму житті вона не була втікачкою так довго. Зазвичай люди, що переслідували її, не виживали. Та ці… З першої їх зустрічі вони ніколи більше не збирались разом в полюванні на неї, і дівчина боялась витрачати час на спалення, адже в будь-який момент на неї могли напасти всі інші. Тож доводилось просто тікати. Однак вже шостий місяць закінчувався, а вони не вщухали. Де б вона не була, поряд неодмінно зʼявлялись її переслідувачі. Трактир в Ісоліві став її жахливою помилкою. Ніколи раніше дівчина так не вчиняла — і територією були переважно ліси чи болота. Місця, де не було скупчень людей. Та, коли після підпалу у лісі вона втекла сюди, знаючи, що це єдине місце, де вона могла отримати прихисток у свого боржника. Вони мали зустрітись на світанку. Дівчина коротала час у таверні, коли кілька військових пригорнули її увагу. Та погляд її ковзнув далі, немов шукаючи когось іншого. І знайшов нарешті. За спинами військових дівчина помітила його: темноволосого чоловіка у піджаку з воротами, піднятими доверху. 

Не можна було дозволити йому піти звідси. Ніколи дівчина не бралась за цивільних, однак мова йшла не про абикого, а про капітана армії. Пів вечора дівчина спостерігала за ним. Мала запевнитись, що не помилилась, як вже збирається принести в жертву купу людей. 

Зараз, шість місяців по тому, вона розуміла, наскільки помилялась. Дівчина не просто не прибрала капітана, вона фактично намалювала приціл собі на спині прямо перед його очима. Одне радувало: він мусив повернутись до Деосу рано чи пізно. І можливо саме це й зробив, адже вона вже давно не бачила ані капітана, ані його компанії. Й хоч сподіватись на те, що після шести місяців переслідування про неї забули разом всі, дівчина дозволила собі зовсім трошки розслабитись, бо головна загроза зникла. 

В шлунку забурчало від великої кількості смаколиків на ринку. Дівчина проштовхнулась мимо кількох людей й зупинилась біля найближчого прилавка із жадібним поглядом. Яблучний пиріг. Поряд чорничний. Мʼясний. Коли вона нормально їла востаннє? Шлунок знов забурчав, нагадуючи: давно. Чоловік, в якого вона мешкала, виставив дівчину кілька тижнів тому. Після того, як його допитав переслідувач із платиновим волоссям. На щастя, її друг не постраждав, але дав чітко зрозуміти — вона в його хаті більше небажаний гість.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍