Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 17.2.

 В одну мить я навіть повірив, що помер. Всі окремі звуки перестали існувати, перетворившись на суцільну аудіокашу. Очі різало яскраве світло, ускладнюючи і так важке завдання зрозуміти, що відбувається. Дезорієнтована свідомість відмовлялася працювати.

Декілька дзвінких ляпасів протвережують. Я намагаюся сфокусувати зір, і мої спроби не проходять даремно. Крізь марево починають проступати фарби, і я бачу перед собою братове обличчя. Стривожене. Густо зрошене краплями крові. 

Нік важко дихає, потираючи рукою лоба.

Що блд тут сталося?

Губи брата ворушаться, і я, мружачись, намагаюся прочитати по них, що він каже. 

— Ян, ти цілий? Він не встиг тебе поранити?

— Наче ні, — видавлюю з себе слова, ледве ворушачи язиком. Горло першить, немов від дрібних піщинок. 

Прокашлявшись, я одночасно оглядаю камеру. Біля високих ніжок ліжка лежить непритомний Вітя. Тонка червона цівка крові стікає з його голови на пожовклу від часу плитку підлоги. Сорочка розірвана на шматки.

— Він живий? — це єдине, що мене зараз хвилює.

Не тому, що переживаю за життя цього виродка. Ні. Я боявся, щоб Ніку не вліпили термін ще й за вбивство. Самооборону братові точно не зарахують.

— Живий, — брат озирається на Вітю і гидливо спльовує в його бік, — правда, довелося добре повозитися. Сволота. Він сильніший за мене виявився, незважаючи на свою худорлявість.

— Поклич охорону, хай заберуть свого засланого агента, — з горла вирвався смішок — трохи нервовий і якийсь нестерпно болючий. 

Господи, от вже мало не вляпалися! І тут мене Яворський знайшов. Потрібно терміново робити ноги. Не уявляю, що він робить із Мією, якщо навіть для мене у тимчасовому ізоляторі найняв убивцю.

— Вибач, що посварився з тобою через цей шматок лайна, — винувато посміхнувся Нік, — ти людей бачиш наскрізь, а я, як завжди, лізу не в свою справу. Не знаю, як би я жив, якби не прокинувся вчасно і не врятував тебе.

— Забий, — стомлено посміхаюся у відповідь, потираючи перенісся, — все гаразд. Просто вчись думати, перш ніж говорити. 

— Не думаю, що в мене вийде, — істерично засміявся брат, — але обіцяю, що спробую.

— Гаразд. А тепер клич охорону.

Нік пружно вирівнявся і підбіг до дверей. Він почав з усієї сили лупити по сірому металу і репетувати, що ми горимо. М-да, кмітливість у брата працює так, як треба. Не думаю, що крики про допомогу дали б такий самий швидкий результат. 

Не минуло й п'ятнадцяти секунд, як двері відчинилися, і на порозі з'явилася постать самого Бестижева в оточенні двох охоронців. Ти подивися якийсь чуйний і переживаючий слідчий. Прибіг швидше за вартових.

— Що тут відбувається? — закричав він голосом демона з пекла, ковзнувши очима по нерухомому тілу Віктора. Охорона, обійшовши його, підбігла до брудного в'язня і синхронно перевірила в нього пульс і дихання.

— Живий, — доповів один із них слідчому, який буравив мене з братом прицільним поглядом, — просто непритомний.

— Ну, Ян, ти нарвався, гівнюк, — страхітливою ходою чоловік подався до нас. У мене не було сил підвестися. Голова тріщала від пронизуючого болю, ноги зрадливо відмовлялися слухатися, — ви ж довічно сидітимете. Ви здохнете за ґратами! Це я вам влаштую. Не сумнівайтеся.

— Командир, закрий пащу! — несподівано злісно осік його Нік, заступаючи мене собою. — Ваш Віктор зізнався, що його послав Яворський вбити Яна. І ви були в курсі. Тож не треба тут кидатися погрозами! Це був звичайний самозахист.

— Ах ти ж, щеня паршиве, — вуса слідчого хвилями заходилися під носом, — ти мене ще в пособництві з ув'язненими звинуватити надумав? Ну так не вийд...

— Пане майор, — перебив гнівну тираду Бестижева один із охоронців, — до Вас прийшли. 

— Ну то хай почекають! — не обертаючись, заволав слідчий. — Я зайнятий. Зараз взагалі неприйомні години!

— Вони не можуть чекати, — пошепки з-за спини додав хлопець, — це їхній адвокат.

Ми з Ніком шоковано переглянулись. Адвокат? Наш адвокат? Державний захисник взагалі має бути лише завтра. Та й не думаю, що вартовий би так переполошився через простого держслужбовця...

— Доброго вечора, пане майоре, — на всю камеру пролунав незнайомий чоловічий голос. Слідчий злякано обернувся. У дверях стояв високий чоловік у синьому дорогому костюмі, — або, точніше, вже ночі, — піднявши руку, він глянув на механічний годинник.

— Доброї, — невдоволено простягнув слідчий, — а Ви, дозвольте поцікавитися, власне хто такий?

— Мене звуть Олексій Тищенко, я адвокат Яна та Нікіти Баженових.

Ми з братом ще раз переглянулись. Що за хрінь?

— Ви час бачили, шановний Олексію Тищенко? — з неприхованою зневагою буквально виплюнув фразу слідчий. — Пізнувато для ваших послуг.

— Згоден, пізнувато. Затримався у суді, коли брав дозвіл на внесення застави за своїх клієнтів, — не повівши жодним м'язом на обличчі, відповів адвокат. 

— Що? — слідчий вирвав у чоловіка папку з паперами і почав гарячково їх гортати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍